Святослав Шевчук: “Ніколи не голосуйте проти”

Святослав Шевчук – фігура знакова як для Української Греко-Католицької Церкви, так і для українського християнства в широкому сенсі. Наступного тижня блаженніший Святослав відзначатиме восьму річницю своєї інтронізації на престол голови УГКЦ.

За час свого служіння на посаді архипастиря греко-католиків він неодноразово наголошував на важливості співпраці церкви, влади та суспільства для побудови нової України. За потреби не боявся публічної конфронтації з чинною владою. Під час Революції Гідності він заявляв, що священнослужителі УГКЦ не можуть перестати молитися з протестувальниками в молитовному наметі на Майдані, бо “душпастирі повинні бути з людьми, адже “пастир має мати запах своїх овець“.

Спецпроект “Вибори Вибори” поспілкувався зі Святославом Шевчуком про суспільно-політичні трансформації, які відбуваються в Україні після Революції Гідності.

Окремо зачепили тему публічної дискусії щодо служіння у Святій Софії, стосунків з новоствореною Православною церквою України, важливість утвердження невідворотності покарання за злочини.

І звісно, наскрізною темою усієї розмови були вибори: ризики популізму, важливість легітимності результатів, потреба виборчої реформи та роль кожного громадянина-християнина в цьому процесі.

– Нещодавно між Українською греко-католицькою церквою та Православною церквою України виникло непорозуміння. У ПЦУ були невдоволені вашим бажанням провести службу в Софійському соборі. Чому у вас виникло прагнення провести літургію саме в цьому храмі?

– Найперше хочу сказати, що конфлікту між УГКЦ та ПЦУ немає. Наші стосунки навіть сьогодні є досить позитивними. З обох сторін ми бачимо бажання разом співпрацювати для добра українського народу. Ми здобули цілий багаж добрих стосунків. Варто згадати, наприклад, той стосунок, який існував між моїм попередником Блаженнішим Любомиром та Патріархом Філаретом. І ми собі поставили завдання, що цей скарб ми не маємо права у будь-який спосіб розтратити по дорозі. Навпаки, ми хочемо його розвивати.

Уже на першій зустрічі з його блаженством Епіфанієм ми почали думати про певну дорожню карту нашої співпраці. Умовно кажучи, це певний план, як нам будувати наші стосунки. Очевидно, що наша церква уже має опрацьовану концепцію екуменічних стосунків. Православна церква України тільки над нею, мабуть, буде працювати. Тому очевидно, що ми всі мусимо набратися терпіння для того, щоби конкретне оформлення цієї співпраці ще дійшло.

Але дуже важливо підкреслити, що дорожньою картою такого зближення є, перш за все, відкриття, усвідомлення спільних корінь. Бо зближуватися можна на основі того, що вже сьогодні нас єднає. Спільне коріння – це спільна спадщина київського християнства, спадщина Володимирового хрещення. Очевидно, що кожна церква по-своєму інтерпретує історію. Але беззаперечним є те, що щонайменше до  XVI століття ми були однією церквою.

І очевидно, що такою дорогою до власного коріння, до відкриття своєї ідентичності і для одної церкви, і для іншої, є дорога до Святої Софії. Святософійський собор є матірним храмом усіх наших кафедральних соборів. На сьогоднішній день ми бачимо, що Собор Святої Софії є скарбом усього українського народу. І жодна із конфесій не може претендувати на якесь одноосібне посідання цього собору.

– Інакше кажучи, історично УГКЦ також має повне право проводити в Софійському соборі служіння. У чому тоді причина непорозуміння?

– Це вже не перший раз, що наша церква організовує якісь події в Соборі Святої Софії. Остання подія була у листопаді. Ми презентували репринтне видання Галицького Євангелія 1144 року. То найстарший рукописний пам’ятник християнства київської церкви. Старших артефактів не збереглося.

І для нас було великим здивуванням, що наше прагнення помолитися у Святософійському соборі може в когось викликати якісь образи чи непорозуміння. Хоча у нашій екуменічній концепції ми прийняли позицію не робити нічого, що могло би образити іншу сторону, у даному випадку – православних братів. Тому ми були, щиро вам скажу, прикро розчаровані.

Ми думали, що ми вже набагато ближчі один до одного, набагато краще один одного розуміємо, що той шлях зближення вже не є такий довгий і далекий. Але побачили, що, мабуть, ще є різні чутливості, різне бачення самого Святософійського собору, різне розуміння можливості чи неможливості комусь бути там присутнім.

Тому я думаю, що це треба взяти до уваги. Не розчаровуватися. Трагедії не сталося. Добра воля не зруйнована, капітал єднання, який ми напрацювали, не є розтрачений. Але потрібно тепер спілкуватися, діалогувати і думати, як нам разом рухатися до спільного коріння.

– Нещодавно була ваша остання зустріч з Епіфанієм. Чи порозумілися і про що говорили з Його Блаженством?

– Так. Ми мали дуже гарну зустріч з Його Блаженством. Ми говорили про те, що Свята Софія сьогодні – на щастя, є в руках держави. Тобто жодна з конфесій не має якогось одноосібного права на те, щоби там звершувати свої богослужіння чи відбувати свої події. І це нормально.

Ми теж погодили наше ставлення до Святософійського собору. Нам дуже важливо, щоб це було загальноприйнятим консенсусом. Часом ми чуємо таку фразу: хто посідає Святу Софію, той посідає Україну. Як на мене, такого типу мислення є дуже небезпечним і цілком нецерковним. Тому що ми тоді дивимося на цю велику духовну святиню як на якийсь матеріальний об’єкт, як на інструмент для якоїсь іншої мети. Тоді цей символ нашої єдності перетворюється на якийсь об’єкт нерухомості, що його десакралізує.

Собор Святої Софії є символом божественної премудрості, яка відбилася в живій спільноті неподіленої Київської Церкви. Тобто Свята Софія – це щось набагато більше, ніж тільки Святософійський собор.

То наша матриця християнського буття. Це є християнське коріння української цивілізації, яке сьогодні ми маємо зрозуміти і відкрити для того, щоби побудувати цивілізовану європейську державу, яка би не відреклася свого християнського коріння, свого фундаменту.

– Зараз популярно використовувати тему Бога у своїх політичних кампаніях. Томос-тур, показове освячення пасок на Великдень і роздача під брендом політичної партії, демонстративна сповідь політиків. Як Ви ставитеся до такого? Чи є офіційна позиція УГКЦ з цього приводу?

– Католицька церква є глобальною спільнотою, яка переживала не одну революцію, не одне суспільне потрясіння, і має колосальий досвід, яким чином входити в публічний простір. Ми кажемо, що справжній християнин є найкращим громадянином. Тому що він має внутрішню духовну мотивацію для того, щоб чинити добро і уникати зла. Більш конструктивного громадянина годі знайти.

Якраз християни і є ті, що розуміють в перспективі вічності значення добра і правди. От ми сьогодні живемо, кажуть, у періоді пост-правди. Тому важко зрозуміти, чи той чи інший кандидат говорить правду.

Християнин на такому поведінковому рівні має певні критерії для розрізнення. Очевидно, що виховання зрілих громадян, які би самі могли орієнтуватися в суспільному дискурсі, це є перше завдання церкви. І греко-католики є активними громадянами. На цьому рівні церква завжди буде активна.

– Але ми говоримо, зокрема, про створення образу побожного громадянина, який політики демонструють виборцям.

– Ми завжди намагаємося бути церквою, яка не втручається в політику, а з іншого боку – не дає політикам себе інструменталізувати для своїх політичних цілей. Те, що ви сказали, ці вияви публічної побожності, зокрема в передвиборчий період – це один із способів використання довіри людей до церкви. Ми бачимо, що сьогодні рівень довіри до державних інституцій є дуже низьким, а церкві люди ще поки що довіряють.

Очевидно, що такий політик, якого б я назвав не дуже чистим на руку, намагається використати церкву для своєї політичної мети. Ми це оцінюємо однозначно негативно, тому що то шкодить як і церкві, так і політикові.

Церква, яка інституційно намагається в такий спосіб досягнути якоїсь своєї лобістської мети через співпрацю з такого типу політичними кон’юнктурами, завжди втратить. Тому що такі політики, як якір, потягнуть на дно довіру самих вірян тої церкви до її священноначалля, до тої місії, яку церква повинна виконувати в суспільстві як моральний орієнтир. Якщо політики загасять моральні світочі сьогодні в Україні, то настане дуже небезпечна темінь. Я думаю, що всі церкви повинні це розуміти.

Але є ще інший рівень. Про нього багато говорять науковці, які досліджують публічну релігію. Це рівень філософський, рівень тих чи інших цінностей, принципів і засад суспільного будівництва. І ось тут церква, я би сказав, має особливе завдання – бути активно присутньою в суспільному дискурсі, коли ми дискутуємо над тим, на яких принципах, засадах, цінностях нам потрібно будувати нашу державу.

Бо ми бачимо, що дуже часто наші політики будують свої виборчі гасла, більше того – навіть коаліційні угоди – не на хартії цінностей, а на прайс-листах. І це, на мою думку, є з одного боку нерозумно. А з іншого – шкідливо і небезпечно.

І тому церква входить в дискусію на тему нашого суспільного будівництва, на тему опрацювання певної чіткої ідеї державотворення. Греко-католицька церква, хоча ніколи не була державною, не була гвинтиком в якійсь державній машині, а завжди була гвинтиком народу, сьогодні є активно державницькою. Тобто намагається увесь свій досвід долучити до будівництва не фейкових інституцій, а справжньої, міцної, державної світоглядної матриці з християнською, розвиненою демократію.