Текст підготовлено для LB.ua

З моменту проголошення незалежності Україна є ледь не найбільш стабільним прихильником демократії та її цінностей. У той час, коли у ЄС та США до влади приходять популісти та праві сили, а у багатьох пострадянських сусідок лишилась стара авторитарна система, наша країна має справжні вибори, змінюваність влади, а також реальний, хоч і ускладнений, зв’язок між виборцем та чиновником.  

Та Україну важко назвати й відверто демократичною державою. Заважають цьому постійний перерозподіл сфер впливу, спроби багатьох політиків все тримати у своїх руках, вплив олігархів на порядок денний в країні та безкінечні корупційні скандали. Система, яка має забезпечити нормальне функціонування країни і захист прав людей, часто здає збій, і замість сильних та ефективних інституцій ми отримуємо лише їхню імітацію.  

За 32 роки незалежності було багато спроб повернути нас до авторитаризму, а найбільш масштабна відбувається прямо зараз. Але всі вони були і будуть безрезультатними. Що ж сприяє побудові демократії в Україні, але стримує її розвиток? 

Як працюють інституції 

Основною ознакою демократії є налагоджені процеси і єдині правила для всіх. Проявляється це у ефективній та незалежній роботі інституцій: для правоохоронної системи немає недоторканих, суди не бояться йти проти посадовців, парламент ухвалює рішення в інтересах суспільства, а президент не намагається зосередити у своїх руках усю можливу владу. 

Насправді, за 32 роки незалежності можна назвати безліч прикладів, коли робота посадовців давала результат. Можна сказати, що лише так ми й здобули незалежність та певні ознаки демократії. 

“Перебудова”, невдалий путч ДКНС та протистояння між Горбачовим та Єльциним дали простір для України вибороти незалежність, чим й скористався Леонід Кравчук. Без нього важко уявити роботу Верховної Ради у період розвалу СРСР, ухвалення Акту проголошення незалежності України чи проведення Всеукраїнського референдуму про незалежність. Він же підписав Біловезькі угоди, вбивши останній цвях у труну СРСР. Також, на відміну від багатьох пострадянських колег, він зміг передати владу мирно і без крові, чим заклав підвалини становлення демократичних процесів. 

Аналогічно й з Конституцією. Ухвалили її під погрозами Кучми винести на референдум свою версію Основного закону, де все зосереджувалось навколо президента. Такі погрози змусили мобілізуватись 315 народних депутатів, які за одну ніч проголосували ту Конституцію, яка нам усім відома. У ній повноваження Глави держави дещо обмежили, а Верховній Раді лишили вплив на формування уряду. Хоч президент і залишився першою скрипкою в оркестрі чиновників, але на відміну від сусідніх Білорусі та Росії він не зміг підпорядкувати і зламати парламент. 

Подібне можна й сказати про надзвичайно важливе для демократії та історії рішення Верховного Суду України про так званий “третій тур виборів”, коли через чисельні порушення перемогу Януковича визнали недійсною. Це стало найважливішим результатом Помаранчевої революції, адже саме цього й хотіло суспільство: чесних та справедливих виборів. 

Можна згадати й про роботу Конституційного Суду останніх років. Рішення по НКРЕКП та НАБУ позбавили президента впливу на ці інституції, а подальші рішення по змінах до Конституції, якими Володимир Зеленський хотів суттєво вплинути на баланс сил, фактично не дозволили розхитати й так хитку систему балансу влад в Україні.  

Усі ці приклади об’єднує кілька речей. По-перше, це були рішення конкретних персоналій, які брали на себе відповідальність. По-друге, цього вимагала вулиця. По-третє, у такий спосіб чиновники хотіли перш за все захистити себе, свою владу та вплив, а не зробити щось для суспільства. 

У 1991 році українські комуністи боялись, що до них може дійти протистояння ДКНС, Горбачова та Єльцина. Це загрожувало якщо й не війною, то точно переслідуванням частини політиків. Стати жертвою чергової хвилі чисток ніхто не хотів, що й дало поштовх оголосити суверенітет, а потім й незалежність. 

Конституція народилася у результаті протистояння Кучми та парламенту, а не стала відповіддю на запит суспільства. Як наслідок ми отримали авторитарну владу Кучми і подальше її відтворення Януковичем. 

Рішення про третій тур більше нагадує домовленість між політичними групами, аніж намагання вирішити суспільний конфлікт. Наслідком цього стало збереження і навіть посилення олігархічно-кланової системи попри обіцянку садити бандитів у тюрми. 

Навіть період найбільшого піднесення парламентаризму в Україні у 2005-2007 роках є результатом протистояння прем’єра Юлії Тимошенко та президента Віктора Ющенка. А робота Конституційного Суду не має системного характеру: після цілком серії цілком притомних рішень судді скасували електронне декларування, чим зруйнували роки роботи антикорупційних органів.  

Тим паче, що протягом усієї історії незалежної України не припиняються спроби повернути авторитаризм. Що Кучма, що Янукович, що тою чи іншою мірою інші президенти пробували зловживати і перетягувати ковдру на себе. Але жодному із них не вдалося занапастити демократію в Україні. 

Що захищає демократію 

Особливістю України не лише щодо пострадянських, але й європейських країн є надзвичайно поширена практика вуличної демократії. І це не практика останніх двох десятків років, а цілком звичне для українців явище. 

Страйки шахтарів, Революція на граніті, похорон патріарха Володимира у Києві, акції “Україна без Кучми”, “Повстань, Україно!”, а також багато більш локальних протестів відбулись до епохи інтернету і можливості швидкої координації людей. Всі вони стали викликом для Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Вже у більш сучасний період лише на загальнонаціональному рівні відбулись Помаранчева революція, Податковий майдан, Революція гідності, Мовний майдан, протести у Врадіївці у 2013 році, акції “Вставай, Україно!”  та щодо справи Павліченків.  

На будь-яку спробу політиків монополізувати владу в українців завжди був ефективний механізм протидії. Вміння самоорганізовуватись і захищати власні права варте захоплення. Без цього навряд чи вдалося б протистояти бажанню абсолютної влади Кучми чи Януковича. Це те, що стримує сучасних політиків від спроб посягати на демократію. Саме вміння самоорганізуватися дозволяє сьогодні захищати незалежність країни у боротьбі з значно більшим та потужнішим ворогом. 

Ще один ефективний механізм – тиск наших партнерів. Умови для вступу до Ради Європи та Світової організації торгівлі, Угода про асоціацію та кандидатські зобов’язання України для вступу до Європейського Союзу, вимоги Міжнародного валютного фонду, інституцій ЄС та Венеційської комісії – усе це змушувало владу реформувати систему. Часто неефективно, інколи навмисно недієво чи усупереч конституції, але це були спроби змінити статус кво. 

Та вуличної демократії і тиску парнерів недостатньо для побудови сталої демократії. Для цього потрібні стабільні та ефективні інституції, які діють в інтересах суспільства, а не політиків. На жаль, неможливо згадати бодай кілька прикладів, коли такі інституції дійсно змогли запрацювати в Україні. 

Ще з часів Віктора Ющенка систематично обіцяють реформувати Службу безпеки і перестати її застосовувати для політичної боротьби чи рекету бізнесу. Скільки разів про це говорили на телебаченні, скільки проєктів реєстрували, скільки брали на себе зобов’язань це зробили, але все безрезультатно. 

Подібне й з Конституційним Судом. Обіцянка запровадити конкурсний добір суддів з метою позбавити політиків впливу на цю інституцію лунає з 2016 року. Для цього ухвалили навіть зміни до Конституції. Але чомусь досі Офіс Президента торгується за правки до законодавства і чує регулярну критику від європейців. 

Розрекламована реформа Національної поліції також не очистила систему від недоброчесних правоохоронців. Ті все одно повертались через суди. Тому тортури і зґвалтування поліцейськими людей у Кагарлику чи “випадкове” вбивство поліцейськими п’ятирічної дитини у Переяславі-Хмельницькому не стало чимось надзвичайним. А “вічний” міністр внутрішніх справ Арсен Аваков попри реформу отримав надзвичайну владу.  

З нещодавнього – абсолютно неефективна робота Бюро економічної безпеки. Такий висновок дала тимчасова слідча комісія парламенту. Серед серйозних проблем – провал кадрової політики, низький відсоток справ, переданих до суду, факти тиску на бізнес та кримінальні справи проти співробітників Бюро.

Як виправити ситуацію 

Ми не маємо втрачати нашої унікальності, а лише її плекати. Необхідно розвивати уявлення та розуміння людей про те, що таке демократія і як вона має працювати. Для цього держава має не лише вкладати кошти в освіту, а розробити відповідні навчальні програми як для дітей, так і дорослих.  

Таким чином можна вберегти себе від повторення помилок деяких наших сусідів, які продали демократію за “стабільність” та гарні дороги, а свободу – за доступ до вуглеводнів.  

Люди не можуть виходити на вулицю кожного разу, коли влада ухвалює неякісні рішення. Покладатися лише на людей не можна, адже рано чи пізно це дає збій. Бажання вийти з економічної кризи привело до влади Леоніда Кучму, а втома від постійних сварок у демократичному таборі після Помаранчевої революції зробила президентом Віктора Януковича. Люди не зможуть запобігти ухваленню неефективних законів чи рішень, як-от скандальних “правок Лозового“, серед яких було, зокрема, призначення судово-медичних експертиз лише через суд.  

Так само неправильно, що реформи можуть відбуватися лише на вимогу від наших партнерів. Влада має бути сама зацікавлена у тому, щоб побудувати нормальну систему, яка буде захищати людей та їхні права. Натомість, політики зацікавлені у збереженні власної влади, тому й саботують чи часто навмисно ухвалюють погані рішення. 

Потрібно піднятись на рівень вище, налагоджувати процеси і запроваджувати єдині правила для всіх. Для цього треба справжні, ефективні і незалежні від політиків інституції, які діятимуть в інтересах суспільства. 

Якщо ж цього не зробити, ми ризикуємо стати свідками чергових провальних реформ судової системи та боротьби з корупцією. Вже зараз виникають питання щодо ефективності роботи антикорупційної інфраструктури. Довіра людей не безмежна, і поки вони не бачать результату їхня довіра до системи і влади в цілому зменшується. А постраждає від цього наша демократія.