Текст підготовлено для Еспресо

До порядку денного Верховної Ради включили законопроєкт, що запроваджує комплексну систему відеомоніторингу стану публічної безпеки в Україні. На перший погляд, це може здатися кроком до підвищення безпеки громадян. Принаймні, так цю ініціативу обґрунтовують її автори. Але насправді не все так просто. 

Законопроєкт пропонує встановити камери практично всюди: на вулицях, підприємствах, в закладах освіти та охорони здоров’я. Збиратимуть дані не тільки про людей, а й про автівки. Ці камери зможуть також записувати звук. Щойно ви виходите з дому – ви вже під наглядом. І це не тимчасовий захід на час війни, а система постійного контролю. 

Система відеомоніторингу матиме функцію розпізнавання обличчя й доступ до державних реєстрів. Тобто вас зможуть миттєво ідентифікувати, а на додачу – отримати ваші персональні дані з державних реєстрів платників податків, демографічного, системи біометричної верифікації, реєстру транспорту.  

У розпорядженні МВС, яке буде власником системи, опиниться величезний масив даних: ваше обличчя, ім’я, дата народження, місце проживання, податкові дані, відцифрований образ обличчя. І зберігатимуть цю інформацію 15 років. Громадяни матимуть право ознайомитися з інформацією про себе в системі, але не можуть вимагати видалення. 

Відеоспостереження як таке не є поганим, але коли цей інструмент стає всеосяжним і неконтрольованим. Задумана система відеомоніторингу дає силовиками можливість відстежувати будь-кого й будь-де. Під прицілом може опинитися кожен, особливо критики влади, політичні конкуренти, журналісти. 

МВС стверджує, що законопроєкт спрямований на боротьбу з російським програмним забезпеченням у камерах відеоспостереження. Однак це пояснення сумнівне, адже для цього достатньо було б запровадити обов’язкову сертифікацію чи ліцензування ПЗ для камер. Натомість, проєкт закону передбачає значно ширші повноваження, включаючи систему ідентифікації осіб та доступ до різноманітних баз даних. 

Що ж робити? Замість тотального контролю, потрібно зосередитися на розумному використанні технологій. Ось кілька пропозицій: 

  1. створити відкритий реєстр камер, де буде вказано їхнє місцезнаходження, власник і призначення; 
  2. встановлювати камери лише в місцях з високим ризиком злочинності (наприклад, біля банків, вокзалів, у громадському транспорті); 
  3. організувати широкі громадські обговорення законопроєкту, залучивши правозахисників та фахівців із кіберзахисту; 
  4. провести інформаційну кампанію про захист персональних даних. 

Право на аномність – невідʼємне для кожної людини. Постійне спостереження стирає приватність, сіє страх і самоцензур, прямо загрожуючи демократій як такій. 

Безпека важлива, але вона не повинна досягатися ціною наших свобод. Законопроєкт у нинішньому вигляді пропонує перетворити на поліцейську державу під приводом захисту від зовнішнього ворога. Це тотальний контроль, а не турбота про громадян.