Комусь здається, що говорити про повоєнне відновлення зараз – як ділити шкуру невбитого ведмедя. Але завчасний план такого масштабного процесу допоможе вберегтися від ілюзій і неприємних несподіванок.
Зробити краще, ніж було – такий підхід держави був би оптимальним. Як дотриматися такого принципу – Центр спільних дій сформулював в позиції щодо повоєнної відбудови.
Чому не все треба відбудовувати?
У нас не так багато коштів, тому державі потрібні чіткі пріоритети, куди їх вкладати. Важливий нюанс: варто розмежувати поняття “відновлення” й “відбудова”. Відновлення – це ремонт пошкодженого майна під час війни. Здебільшого йдеться про відновлення критичної інфраструктури. А от масштабна відбудова цивільних обʼєктів може початися лише після війни, бо тільки тоді ми знатимемо, про які масштаби руйнувань йдеться і скільки грошей матиме Україна.
Де ці гроші візьмуться? Триває дискусія про передачу заблокованих у США, Канаді та ЄС російських активів на відбудову України. Говорять про повоєнні репарації, але точних цифр немає, як і гарантій отримати всі ці кошти. Тобто ми навіть приблизно не знаємо, на які суми зможемо розраховувати.
Україні доведеться обирати, що саме відновлювати, бо на все грошей не вистачить. Проблема в тому, що політики затівають глобальну відбудову з усіма супутніми витратами так, наче росія вже капітулювала. Крім того, звільнені території Херсонської, Чернігівської, Київської, Сумської та Харківської областей подекуди спустошені.
У деокупованих регіонах людям треба дати доступ до води, електрики й газу, відновити роботу лікарень і шкіл. Проте показова ресурсозатратна відбудова житлових будинків там, куди досягає російська артилерія, відверто дивує. Наприклад, село Циркуни на Харківщині досі потерпає від постійних обстрілів. Але воно потрапило до урядової експериментальної програми відновлення.
Звісно, людей, які через російські обстріли опинилися на вулиці, треба забезпечити житлом. Але їх можна розселити в тимчасові модульні містечка, гуртожитки, квартири. Будувати багатоповерхівки у Херсоні просто зараз – не найбільш вдала ідея. І не тільки через атаки росіян на місто, а й через демографію. Невідомо, скільки людей туди повернеться і чи буде кому жити в тих будинках. Якщо вони, звісно, вціліють.
Врахувавши все це, ми наближаємося до трьох китів успішної повоєнної відбудови. Така собі 3D-модель: дані, децентралізація, довіра.
Дані
Для того, щоб відновлювати регіони, важливо розуміти демографічну ситуацію. Перед тим, як зводити школу чи лікарню треба впевнитися, що їх буде кому відвідувати. Перепис після війни – не забаганка, а необхідність. Без адекватних даних отримаємо хаотичну відбудову непотрібних обʼєктів.
Аби запобігти зловживанням, потрібен постійний моніторинг. Але поки що розроблена система (“DREAM”) лише частково фіксує пошкоджені й знищені війною об’єкти. І орієнтується здебільшого на міжнародних партнерів.
Але це не єдиний нюанс. Річ у тім, що нині руйнування моніторять обласні військові адміністрації (ОВА), які фактично підпорядковуються Офісу Президента. Це означає, що Банкова залучена до процесу, яким мав би займатися Кабінет міністрів.
Крім того, незрозуміло, хто заповнює моніторингову платформу й перевіряє дані. Якщо умовна “людина з Києва” (а радше за все, так воно і є), то це проблема. Бо ця людина не живе у зруйнованій громаді. Навіть виїзд на пошкоджені обʼєкти не дасть повністю зрозуміти місцевий контекст.
Саме тому запити на відбудову мають подавати саме органи місцевого самоврядування (ОМС). Вони ж мають звітувати, як використовують кошти, і як просувається робота. І тут ми переходимо до наступного пункту.
Децентралізація
Відбудовувати треба відповідно до запиту жителів громад. І найважливіша ланка тут – якраз органи місцевого самоврядування. Адже саме вони вирішують більшість проблем, які виникають у мешканців.
На початку широкомасштабного вторгнення росії централізація влади була неминучою та потрібною. Але останнім часом Офіс Президента перетворюється на головного виконавця й на головний орган, який ухвалює всі рішення. Якщо закрита й незбалансована централізована система збережеться зараз, то вона так і працюватиме після війни.
Так держава отримає несуб’єктні міністерства й інші органи влади. Може виникнути ситуація, коли “треба поїхати в Київ і домовитися про гроші” для відбудови громади. Окрім корупційних ризиків, це може призвести до несправедливої відбудови в межах країни, коли одні смітять грішми, а інші не можуть відновити найнеобхідніше.
І ще один нюанс. Зараз Мінрегіон обʼєднали з Міністерством інфраструктури у так зване Мінвідновлення. Але після війни їх обов’язково слід розʼєднати, бо вони мають геть різні функції. Інфраструктура – питання загальнодержавне. А от Мінрегіон якраз мав би опікуватися саме громадами й, власне, забезпечити моніторинг відбудови. Усе це – щоб забезпечити наступну важливу умову успішної відбудови.
Довіра
Конкуренції за гроші на відбудову не уникнути, але вона має бути вільною та в чітких правових рамках. Якщо ж гроші зверху виділятимуть в ручному режимі, незбалансовано, це призведе до зростання соціальної напруги й конфліктів. А ще – демотивації на місцях, якщо розмір допомоги не залежатиме від реальної роботи.
У таких умовах особливо привабливими стануть популісти, які пообіцяють швидке й просте розв’язання всіх проблем, якими вони б не були. Щоб цього не сталося, людям важливо відчувати справедливість у вільній конкуренції за ресурси з чіткими критеріями.
Як би мала відбуватися конкуренція за гроші на відбудову? Алгоритм
- Орган місцевого самоврядування (ОМС) опитує громадян – що їм потрібно.
- Маючи розуміння проблем громади, місцева влада оцінює, що саме треба відновлювати і коли.
- На основі зібраних даних ОМС формує план відновлення та/або стратегію розвитку громади. Далі – передають їх на державний рівень (наразі на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури).
- Держава схвалює напрацювання й корегує їх за потреби. Тобто радше дає рекомендації, допомагає впорядкувати й коректно юридично оформити. У жодному разі не має бути “блукання кабінетами”.
- Якщо проєкти відновлення чи відбудови обґрунтовані й доцільні – держава перераховує кошти на їх реалізацію до місцевих бюджетів відповідних громад.
Що іще важливо?
Громади мають вільно порядкувати коштами на відбудову відповідно до затверджених планів і стратегій. А потім органи місцевого самоврядування про все звітують.
Державна має забезпечити прозорість відбудови й запобігти корупції. І головне – вона не повинна замикати на собі всі рішення.
Також важливо, щоб органи місцевого самоврядування купували послуги й матеріали у місцевих підприємців. А над самою відбудовою мають працювати українські компанії. Це сприятиме розвитку місцевого бізнесу, посилить громади й створить робочі місця.
Відверто кажучи, нині в держави небагато шансів піти за ідеальним таким сценарієм. І вже стає очевидним, що централізація влади сприятиме несправедливому розподілу ресурсів. А це лише поглибить проблеми на місцях. Якщо обмежені ресурси витрачатимуть недоцільно і невчасно, відбудова ризикує затягнутися, а то й зовсім зупинитися. Тож децентралізація відбудови, розширення повноважень місцевого самоврядування й пильний моніторинг витрат – справа нагальна.
