Текст підготовлено для Liga.net

Відставки старих і призначення нових очільників міністерств породили більше питань, аніж дали відповідей. І найголовніше з них – чи залишилася у депутатів більшості та груп навколо неї бодай крихта самоповаги? Або ж вони безповоротно загубили її десь по дорозі між Грушевського і Банковою? Традиція безрозсудного натискання кнопок триває от вже 5 років.

Мабуть, в нормальних умовах варто було б обмежитись критикою саме парламентської більшості. Адже, зрештою, вона несе відповідальність за роботу уряду, за компетентність і доброчесність тих людей, які стають міністрами, за те, як формується і впроваджується державна політика в кожній сфері відповідальності того чи іншого міністра. Але коли більшість не хоче, має включатися опозиція й підштовхувати до дотримання процедур.

Звісно ж, мова не лише про формальні звіти міністрів за результатами роботи. Дієва опозиція має формувати тіньовий уряд, в якому є відповідальні за кожну сферу державної політики. Таким чином вона може щоденно контролювати роботу влади. Наприклад, Ріші Сунак за лічені дні після програшу консерваторів на виборах сформував “тіньовий кабінет”. До виборів такий “тіньовий” уряд, перебуваючи в опозиції, мали лейбористи.

Опозиція ж в Україні (і не лише в цьому скликанні) зайнята незрозуміло чим. Нині “Євросолідарності” й “Батьківщини” вистачає на критику окремих рішень, яка жодним чином не є системною роботою. А рештки “Голосу” злилися в ситуативну коаліцію разом зі “Слугою народу” та групками мажоритарників. В результаті український парламент в реальності не здатний виконувати свою найважливішу функцію – контрольну.

Звісно, можна й треба говорити про вплив Офісу президента та Андрія Єрмака, який розставляє на посади тих, кого хоче. Але глобально це питання не до нього, а до Президента, якому народ дав мандат на зміни безпрецедентною підтримкою, а він сконцентрував владу й розподілив її між людьми, за яких громадяни не голосували.

Тож маємо запитати себе: чи згодні ми будемо й після закінчення війни жити в системі влади, яка легко підпорядковується волі однієї ніким не обраної особи? Чи все ж таки замість сподівань на чергового кришталево чесного і жертовного месію спробуємо вибудувати таку систему влади, яка збалансує амбіції політиків із потребами суспільства, котре їх обирає?