Віктор Янукович | 2010-2014

Кінець президентства Ющенка асоціюється у нас із економічною кризою, колапсом банківської системи та епідемією грипу. А політичним тлом для цих подій стали міжусобиці та чвари всередині “помаранчевої влади”. За цим упродовж п’яти років спостерігало українське суспільство, яке поступово розчарувалося не лише у Вікторі Ющенку і його оточенні, але й у самій ідеї демократії. Серед українців сформувався запит на “сильну руку”, яка наведе порядок та забезпечить стабільність. І саме на цій хвилі до влади у країні прийшли вже відомі нам обличчя на чолі із Віктором Януковичем. За його плечами – кримінальне минуле, про яке, втім, вже не згадували, адже із 2004 року політик поступово набирав політичну вагу, а іміджмейкери “ліпили” з нього сильну особистість та господарника.

Після інавгурації Янукович не витрачав часу дарма і почав призначати на посади “своїх”. Зокрема, Валерій Хорошковський став головою Служби безпеки України, а член “Партії регіонів” Олександр Попов – головою Київської міськдержадміністрації (в ті часи, до епохи децентралізації це означало отримання всієї влади і фінансів столиці). А от крісло прем’єра довірили посісти Миколі Азарову – міністру фінансів в урядах Януковича та главі Податкової в часи Кучми.

Володимир Литвин, який став спікером парламенту в часи Ющенка залишився на посаді, адже вмів пристосуватися та налагоджувати контакти як з різними урядами, так з оточенням президентів. За часів Януковича він став послідовним виконавцем волі Банкової і свою вірність довів у перші ж місяці. У квітні 2010 Янукович із російським президентом Дмитром Мєдвєдєвим уклав угоду про те, що Російський Чорноморський флот може орендувати базу у Криму до 2042 року. А в обмін на це Україна отримала знижку на газ. Литвин поставив на голосування ратифікацію цього документу попри бійки в сесійній залі.

Перші кроки на посаді президента засвідчили, що Януковичу хотілося більше влади. Тільки-от Конституція України у редакції, яку ухвалили під час Помаранчевої революції у 2004 році, не пасувала для таких завдань. Тому систему влади почали розвертати назад, у 1996 рік, аби розв’язати руки президенту – щоб він міг призначати та звільняти міністрів, генпрокурора і керівника СБУ. І скористалися для цього не машиною часу, а інструментами демократичного врядування.

У липні 2010-го аж 252 народних депутати звернулися до Конституційного суду, аби з’ясувати, чи зміни Конституції у 2004 році ухвалювали за правильною процедурою. Конституційний суд у своєму рішенні наголосив, що процедуру порушили, адже зміни мали бути проголосовані протягом двох чергових сесій, а не за кілька годин. Тому у вересні 2010 року українська державна машина почала працювати за умовами Конституції редакції 1996 року. Кучмізм було відновлено в усіх можливих формах, але з новою вивіскою “добробут, стабільність”.

Отриману владу Янукович і його оточення використовували у своїх інтересах: позбувалися суперників або тиснули на бізнес. Першою ластівкою стала справа міністра внутрішніх справ за часів Ющенка Юрія Луценка. Наступною була Юлія Тимошенко. Обидвоє дуже швидко отримали тюремні вироки, хоча українські та міжнародні правозахисники сигналізували про порушення прав під час розгляду справ.

Далі були нові податкові умови, які обмежили можливості роботи фізичних осіб-підприємців. Це призвело до протестів малого і середнього бізнесу. Наметове містечко на Майдані Незалежності у Києві простояло з середини листопада до початку грудня, але згодом комунальники силою розтягнули його під наглядом міліції. Вже дуже скоро на активних учасників чекали перевірки контролюючих органів, обшуки і кримінальні справи.

Згодом влада діяла більш цинічно. У липні 2012 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт “Ківалова-Колесніченка”, який дозволив обласним радам надавати іншим мовам, крім української, статус регіональних. Йшлося очевидно не про якісь “інші мови”, а конкретно про законодавче закріплення російської мови в освіті, діловодстві, культурі та інших сферах. Опозиція покинула сесійну залу і пішла під Український дім протестувати, а провладні нардепи тим часом залишилися працювати і під шумок змінили державний бюджет.

Мовний Майдан досить швидко захлинувся і засвідчив, що у влади достатньо сили, аби звести нанівець будь-які потуги опозиції.

В 2012 Україна була на порозі чергових виборів Верховної Ради, під які парламент змінив виборчу систему. За нею половина народних депутатів обирали за партійними списками, а ще 225 – на одномандатних виборчих округах.

Зміна виборчої системи для “Партії регіонів” себе виправдала. Якби вибори 2012-го відбувалися без одномандатних округів, парламентську коаліцію сформували би опозиційні сили: Батьківщина, УДАР та Свобода, які на трьох отримали майже 50% голосів виборців. За пропорційною системою від політсили Януковича до парламенту пройшло лише 72 депутати. Брак нардепів партія президента виправила за рахунок мажоритарки, де із 225 можливих мандатів отримала 113. Й у такий спосіб “Партія Регіонів” отримала найбільше місць у Верховній Раді – 185. А за рахунок комуністів і тушок змогла сформувати коаліцію.

У підсумку, опозиції у Верховній Раді сьомого скликання не залишилось нічого, окрім як час від часу блокувати трибуну Верховної Ради й говорити з неї полум’яні промови. Або ходити на ток-шоу на олігархічні телеканали, де їм відводилася роль неврівноважених та навіжених. В той час, як урядовці та депутати-регіонали виглядали в очах громадян розважливими державниками.

Паралельно з цими процесами видозмінювалось і Міністерство внутрішніх справ, якому виділили гроші на переоснащення. Але разом із покращенням технічного забезпечення міліція почала відчувати гарантовану безкарність. Чого вартує лише історія з викраденням та зґвалтуванням міліціонерами жительки Врадіївки.

Тим часом у Кабміні разом з Національним банком працювали над стабільністю у країні. Найкраще це ілюструвало утримування курсу гривні на рівні восьми гривень за долар. Це виснажувало державні резерви, адже щойно курс гривні знижувався, держава викидала на валютний ринок долари, гасила попит і утримувала фасад стабільності. Через це до кінця 2013 року валютні резерви зменшились у понад два рази.

І тут у пригоді стали переговори із Європейським Союзом про підписання Угоди про Асоціацію. Ратифікація угоди мала допомогти українському бізнесу краще торгувати в країнах ЄС, а стандарти врядування та підприємництва в Україні мали б наблизитися до європейських. Паралельно український уряд планував залучити кредити від ЄС та МВФ. Над укладанням угоди працював увесь Кабінет міністрів. І здавалось, Янукович точно мав би підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Однак, 21 листопада 2013 року переговори зупинилися. Уряд і президент дали задню. Це спричинило масову хвилю обурення. Українці вийшли на Майдан Незалежності, щоб захистити своє право на європейський шлях.

Після завершення саміту у Вільнюсі в ніч на 30 листопада “Беркут” і міліція почали жорстоко зачищати Майдан, переслідувавши мітингувальників по всьому центру столиці. Вже за добу на вулиці Києва, обурені свавіллям силовиків та влади, вийшли сотні тисяч киян та громадян з різних куточків України.

У центрі столиці було створено цілу окрему екосистему. Кияни відвідували мітинги, привозили їжу для учасників Євромайдану. З’явилися сотні самооборони, запрацював пресцентр, на сцені виступали політики, громадські діячі та музиканти. Люди із автомобілями організувалися у Автомайдан для забезпечення оперативної логістики Євромайдану.

У той же час влада, яка опиралася лише на працівників Міністерства внутрішніх справ, намагалася продовжувати закручувати гайки. Під час другого місяця безперервних протестів, 16 січня 2014 року Верховна Рада вдалася до нечуваного раніше обмеження прав людини. По-перше, нардепи проголосували за покарання для груп автомобілів, які рухаються більше ніж по п’ять у колоні. За це могли забрати права на керування авто. По-друге, парламент заборонив роботу для засобів масової інформації без державної реєстрації. В епоху соціальних мереж і онлайн-трансляцій це виглядало, як боротьба із вітряками. По-третє, за організацію мітингів без дозволу влади могли відправити під варту на 10 днів.

У цей час тітушки викрадали і знущалися над учасниками Євромайдану. А беркутівці застосовували проти мітингувальників гумові і бойові набої. Від куль помирали люди. Першими загиблими стали Сергій Нігоян із Дніпропетровщини та громадянин Білорусі Михайло Жизневський. Їх вбили вночі 22 січня 2014 року.

На фоні кривавих подій парламентська опозиція намагалися вести переговори з владою. Опозиційна трійця лідерів Батьківщини, УДАРу та Свободи усіма силами безуспішно балансували між мітингувальниками і переговорним процесом із представниками режиму Януковича.

18-21 лютого відбулися найтрагічніші події Революції Гідності. Правоохоронці стріляли по учасниках Майдану, у результаті чого загинули, за різними оцінками, від 78 до 83 протестувальників. Згодом від поранень, отриманих 20 лютого, померли ще 20 учасників протестів. Вони увійшли в історію як “Небесна сотня”. У цей час президент Янукович збирав речі, знищував документи і на двох вертольотах полетів у Харків. Згодом – у Крим, а звідти – в Росію. Парламент залишився єдиним чинним органом влади, який забезпечував легітимність держави як для громадян так і на міжнародній арені.

Віктор Янукович виявився не просто кумедним гумористом із мемів, який смішно стрибає по пеньках, випиває чарку з ветеранами, любить страусів і не може вивчити текст короткої промови. Часи Януковича – це яскравий приклад авторитаризму, коли купка людей мислила не проблемами країни, а інтересами “сім’ї”. У результаті це вилилось у смерті на Майдані та подальшу економічну кризу.

Який урок ми можемо взяти з цього періоду? Це чергове нагадування нам, що влада однієї людини, яку ніхто і ніщо не стримує – шлях до руйнації України. Саме тому мають працювати і розвиватися інституції, працювати механізми стримування і противаг, а органи влади мають діяти в інтересах народу України.