Якщо місто готове грати в довгу, то воно буде успішним, – Святослав Павлюк про комуналку і тарифи

06 Серпня 2020
Якщо місто готове грати в довгу, то воно буде успішним, – Святослав Павлюк про комуналку і тарифи
Головна > Місцеві вибори 2020 > Якщо місто готове грати в довгу, то воно буде успішним, – Святослав Павлюк про комуналку і тарифи

Запитував Руслан Мініч, журналіст Центру спільних дій

Зовсім скоро українці підуть на дільниці, щоб переобрати владу на місцях. Аби зробити справді зважений вибір, слід проаналізувати, що встигла зробити чинна місцева влада та чиї інтереси вона відстоювала в місцевих радах. А також розібратися, що належить до компетенцій влади на місцях. Для цього ми у Центрі спільних дій розпочали серію інтерв’ю з експертами, які знають ситуацію на місцях.  

Цього разу – про житлово-комунальні послуги. Про них ми говорили з виконавчим директором Асоціації “Енергоефективні міста України” Святославом Павлюком. Нижче – його пряма мова.  

  

Комунальне підприємство має заробляти, а не бути збитковим

У понад 80 відсотках українських міст дотують тарифи на холодну, гарячу воду та опалення. Середній розмір дотації становить 15-20%. Це коштує місцевим бюджетам близько 7-8 млрд грн кожного року. 

Наприклад, у 2018 році Львів дотував воду на близько 240 млн грн, сміття – 500 і тепло – 400. Тобто на рівному місці з міського бюджету в 8,7 млрд – понад мільярд іде на дотації комунальних послуг. І жоден мер перед виборами не вийде і не скаже, що треба підняти тарифи, щоб ці кошти натомість витратити на мережі, дитсадки та лікарні. Він буде боятися сказати правду, ризикуючи втратити крісло на наступних виборах. 

Як зазвичай це відбувається, прем’єр-міністр виступає з позицією або й рішенням Кабінету Міністрів України, що тарифи на тепло – зависокі і не можуть, наприклад, перевищувати 1400 гривень. Центральні канали це транслюють. Людям фактично кажуть: якщо ваш тариф вищий, то ваш мер – поганий, він краде. Мер і міськрада не можуть  протистояти тиску центральних медіа  і встановлюють тариф 1400, а різницю покривають з місцевого  бюджету, урізаючи якісь інші важливі видатки. Відповідно, на модернізацію комунального господарства грошей не лишається, всі успішно грають гру, як самих себе обдурити. Притому міжнародні банки розвитку, які кредитують програми модернізації інфраструктури, надаючи довгі і дешеві кредити, утримуються від рішення, якщо бачать, що комунальне підприємство – збиткове. 

Повертаючись до Львова, тут покриття тарифу на тепло 103%. Але це не обов’язково означає, що тариф принаймні покриває собівартість і комунальне підприємство беззбиткове. За затвердженими методиками у тарифі закладено певні граничні прийнятні показники, які застаріли, але перевищити їх не можна. Наприклад, закладена у ньому зарплата тракториста-екскаваторника, а це потреба №1 для водоканалу, була донедавна приблизно 8800 грн. Проте ви не знайдете хорошого тракториста-екскаваторника за такі гроші. Якщо це менше 15 тис. грн, він пакує речі та їде на роботу в Португалію. Тому місто мусить доплачувати у фонд зарплати комунального підприємства, інакше в ньому просто не буде працівників і послуги надавати не буде кому. В Чернівцях був випадок, коли водоканал закупив нові екскаватори, але працювати на них не було кому. Міста стикаються з браком працівників. Проблема з заниженими тарифами є фундаментальною причиною того, що приватних інвесторів у компанії, що надають комунальні послуги, практично немає. Місто може дотувати комунальне підприємство, але не має права робити те ж з приватними. Поки тарифи не стануть окупними і привабливими для приватних інвестицій – міста будуть тягнути на собі всі проблеми і борги комунальних підприємств. 

У березні я відвідав маленьке австрійське село Ungenach, у якому мешкають ~1500 людей. Вони модернізували свій дитячий садочок, що коштувало 1 млн 800 тис. євро. Для цього взяли кредит. Також у селі не було свого лікаря, тому вони збудували хатину для лікаря, щоб він приїхав сюди, бо це робить село привабливішим для проживання молодих сімей з дітьми, а від них залежить його розвиток. Щоб виплатити кредит та зарплату лікарю, вони використовують доходи каналізаційного комунального підприємства. Його чистий прибуток становить 120 тисяч євро в рік. Тобто комунальне підприємство є не джерелом постійних витрат коштів, а навпаки надає населенню послуги і при тому заробляє для громади. За останні 15 років кількість мешканців зросла на понад 10і громада дуже радіє з таких результатів. 

У Європі – централізоване теплопостачання, в Україні – котли і бойлери

Теплогенеруючі потужності в обласних центрах та великих містах як правило працюють в режимі когенерації. Це означає, що теплові електроцентралі (ТЕЦи), основним продуктом яких є електроенергія, також виробляють тепло. За рахунок використання і тепла, й електроенергії коефіцієнт корисної дії і використання палива є вищим. 

Проте люди часто відмовляються від централізованого тепло- та гарячого водопостачання через погану якість послуги. Наприклад, у Києві теплокомуненерго регулярно відключало гарячу воду на три місяці. Як результат, люди встановлюють індивідуальні бойлери. Тоді виникає парадокс. ТЕЦ генерує електроенергію, яку люди використовують для нагрівання води бойлерами з піковим навантаженням на ранок та вечір. А тепло електроцентралі скидається у річку або градирню, оскільки населенню його не треба. Для нагрівання води ми використовуємо електроенергію, яка до всього ще й дотована.  

У місцях з високою щільністю мешканців нема сенсу ставити індивідуальне опалення та ще й газове. Там, де щільність мешканців невисока, в одноповерховій забудові, там це може бути доцільним. 

Але централізоване теплопостачання є надійнішим, дешевшим і безпечнішим. Про це говорять навіть кілька директив Європейської Комісії. Якщо в квартирі немає газу, то у вас він не вибухне і ви не вчадієте від газового котла. З централізовним теплопостачанням – ви максимум затопите сусіда. І то лише тоді, коли не утримуєте радіатор опалення у нормальному стані. Зверніть увагу – лише в Києві останнім часом від вибухів газу практично щороку руйнуються будинки і гинуть люди. Тому газ в будинках – небезпека, його треба з будинків забирати.

 

Чому ми втратили 40-45% централізованого тепла і до чого тут газ не того кольору

Через особливості і дивності формування тарифу на тепло, цей продукт був на дотаціях десятки років. Якщо продукт неприбутковий, деградує вся лінійка його виробництва, бо коштів на оновлення немає. 

Газ для населення був дешевший, ніж для теплокомуненерго, особливо у 2000-х. Як наслідок, сформувався спотворений запит на індивідуальне опалення. Оскільки основна частина теплопостачальних підприємств є комунальними, їх дотували з міських бюджетів. Тому в містах вирішили, що не хочуть займатися централізованими теплопостачанням, порізали тепломережі на металобрухт, а людям рекомендували ставити індивідуальні бойлери. 

Згодом люди починають нарікати, що газ не такий, не гріє, не такого кольору. Мережі газопостачання проєктувалися під менші об’єми споживання. І вони фізично не можуть постачати більше газу – в них падає тиск. Відповідно лічильник крутить той самий об’єм газу при меншому тиску і фактично його поступає менше. 

Тобто міста вмотивовані позбуватися теплової мережі через недолугу тарифну політику та потребу їх дотувати. Тому за останні 12-13 років ми втратили близько 40-45% централізованого теплопостачання. Тоді як у Євросоюзі його навпаки нарощували. 

Окрім того, у багатьох містах мережі теплозабезпечення – зношені, адже тридцять років ними ніхто не займався. Основна мета, яку весь час  ставила собі місцева влада, зберегти їхню працездатність, а не модернізувати чи розвивати. 

У Києві, наприклад, мережі проєктувалися на роботу на перегрітій парі. У мережу подавали теплоносій при температурі 160 градусів, а повертався він при температурі 120. Зараз вони працюють при нижчому графіку, в межах 95 на 60. А от у мережах третього покоління це співвідношення вже 60 на 40. І чим нижча температура теплоносія подається, тим нижчий перепад між трубою і навколишнім середовищем. Відповідно – менші втрати тепла.  При таких температурах труби можна класти з пластику, вони не кородують взагалі. І Європа вже переходить на мережі третього, четвертого, і планує, п’ятого поколінь. 

Не можна порівнювати ефективність зношених централізованих систем і сучасних індивідуальних котлів. Якщо порівнювати ефективність сучасної централізованої системи і набір індивідуальних котлів в багатоповерхівці, то централізована буде дешевша і безпечніша. Власники індивідуальних систем поки що мають більше можливостей індивідуального регулювання відповідно до свого розуміння комфорту, але того ж можна досягнути і в централізованих системах за рахунок модернізації будинкових систем і це буде істотно дешевше і надійніше, просто цим необхідно займатися і на рівні державної політики, і на рівні міст та будинків. 

Цей проєкт можливо зробити, але чи потрібно, чи саме цей і чи саме тут. Відповіді – міжнародний кредит

Інвестиції в інфраструктуру – це дорогий і довгий процес, який вимагає відповідно довгої підготовки і розрахунків, бо ціна помилки дуже висока. Різниця у підході між нами і Швейцарією, наприклад, у тому, що наші схеми теплозабезпечення є інженерними документами. Немає документа концептуального рівня – а яким має бути місто за 20-30 років. Базовим документом для ухвалення рішень про інвестицію є техніко-економічне обґрунтування. Цей документ доводить, що задумане можна зробити, зокрема, що тут можна збудувати котельню і вона не впаде. Але чи треба її будувати саме тут і будувати взагалі?! Можливо, за рахунок утеплення будинків відпаде потреба в додатковій тепловій енергії і витрачати гроші на нові котельні не треба буде?   

Так само й з водозабезпеченням міст. Його можна забезпечити однією або двома локальними станціями, або взагалі протягнути за 20 кілометрів від іншого водозабору, або й взагалі провести інформаційну кампанію і спонукати мешканців скоротити споживання води (яке в нас на одного споживача було в 2-3 рази вищим від країн ЄС), тоді непотрібними будуть складні проєкти. Ці всі варіанти треба проаналізувати й обрати оптимальний. Це одна з причин, чому містам важко отримати фінансування Європейського банку реконструкції та розвитку чи Європейського інвестиційного банку. Вони мають техніко-економічні обґрунтування, але, як правило, не роблять аналізу альтернатив перед вибором оптимальної моделі. 

Наше законодавство не передбачає наявність довгих візій міста. Тобто, коли після виборів приходять нові депутати, то вони мають розуміти, що є цілі вже продискутованої, затвердженої і прийнятої мешканцями візії. Ми можемо змінювати підхід, як їх досягнути, але не можемо повертатись щоразу до дискусії, чи цими цілями займатись взагалі.  

У сфері теплозабезпечення, наприклад, міста Швейцарії мають широкі стратегії на 20 років, плани впровадження на 10, які переглядають кожні 5 років. У нас вузькі схеми теплозабезпечення (фактично лише централізованого) на 5 років, операційні плани – на 2, інвестиційні – однорічні. А період окупності великих інфраструктурних проєктів – 20-30 років. У наших реаліях ми можемо планувати лише короткострокові речі, тому постійно займаємось лише латанням дір. 

Смикання у різні боки створює і складнощі для отримання міжнародного кредиту – місто може взяи і передумати. Краматорськ отримав великий кредит від ЄБРР по воді. Вони залучили консультанта. Той зробив техніко-економічне обґрунтування та аналіз альтернатив. Потім підписали угоду та провели тендер. Але на ньому виграла не та компанія. Місцеві депутати ради сказали, що звільнять виконавчого директора, якщо той підпише угоду з переможцем тендеру, був великий скандал, що в переговори мусило втручатися Міністерство регіонального розвитку. Це одне місто на півдні – отримало міжнародну технічну допомогу на мільйони, щоб розробити концептуальні плани і детальну документацію, розрахунки на будівництво очисних споруд. Після того, як робота була виконана мер подивився і сказав «Та ну, я передумав». Гроші міжнародно-технічної допомоги, робота спеціалістів – пішли в пісок. 

Плануємо мережі. А хто у нас і скільки чого споживає?

Місто не може планувати свою діяльність та планувати мережі без інформації про споживання окремо житловим, бюджетним секторами та промисловістю. Вони споживають у різному режимі. АЕМУ (Асоціація енергоефективні міста України) опитали в червні 2020 року 84 міста чи мають вони дані споживання енергоресурсів свого міста. Із них такої інформації немає у 39 – щодо електроенергії та у 31 – по газу. Реально третина міст не має даних по сукупному споживанню й електроенергії, і газу. Міста не можуть розробляти здійсненних планів свого розвитку й інвестувати у правильні точки інфраструктури, якщо не мають точної картини свого споживання енергоресурсів. Приватні компанії часто не надають даних, це треба змінювати на рівні закону. 

Українці споживають утричі менше води. Як так?

Якщо раніше нормальним показником споживання води на душу населення було 360 л на добу, то зараз це 120-160. Європейським параметром є 120 і багато міст досягли цього показника. Тобто в нас близько двох третіх води марнувалося. Причиною цього є зміна поведінки споживача: кращі крани, менші витоки, закривання крану під час чищення зубів, купання у душі замість ванни. На поведінку також вплинув облік і вищий тариф. Споживач діє раціонально, він не економить енергію чи воду – він економить гроші, бо це те, що його мотивує. Якщо споживачі централізованого тепла матимуть змогу його регулювати як і споживання води, то ми побачимо вражаючі ефекти економії в масштабах країни. 

У якому місті жити найкраще

У кожному місті є свої нюанси, але на правильному шляху, наприклад, Вінниця, Житомир, Львів, Чернігів, Запоріжжя, Київ, якщо про обласні центри говорити. Малі міста теж демонструють позитивну динаміку. Кам’янець-Подільський, Миргород, Гола Пристань, Чортків, Вознесенськ – кожне з цих міст має чим поділитися з іншими містами України і закордону. 

Наявність і безперервність довгострокової стратегії сприяло розвитку таких міст як Вінниця чи Житомир. Прихід наступного мера тут не означає повний перегляд цілей. Коли заходять нові мери, вони продовжують вже розпочату роботу. 

У Вінниці гарно вирішили питання громадського транспорту. Швейцарський Цюрих надав їм безкоштовно трамваї після капітального ремонту з ремонтною базою та запчастинами на 10 років. Вони направили ці трамваї на основні маршрути всередині міста, а приватників витиснули на маршрути “передмістя-місто”. У центрі працює тільки комунальний транспорт, і він – електричний. Це приводить до зниження викидів шкідливих газів в атмосферу. Саме завдяки наявності кращої стратегії і планування Цюрих надав ці трамваї саме Вінниці, а не Львову, наприклад. 

Тут добре працює система збору та переробки сміття. Все, що можна, переробляють, а біомасу відвозять на полігон. Потім з нього збирають газ метан, на якому працює невелика місцева електростанція. Тобто тут функціонує замкнутий цикл. 

А от Житомир – це традиційно місто військових, там вагомою є економіка бюджетного сектору. Але вже третій мер підряд працює над заміною теплотрас та котелень. Також тут створили муніципальну програму підтримки житла, займаються бюджетними установами. На початку місцеві депутати не хотіли вступати до Угоди мерів задля розвитку енергоефективності. Але коли ми їм показали динаміку їхніх витрат на оплату газу, тепла, води та електроенергії у всіх бюджетних закладах за кілька років, тоді вони погодились і зараз мають чудові результати. 

Якщо ви хочете дешевих популістичних рішень, то можете робити лавочки і тротуари. Істотні проєкти, на кшталт, модернізації водо- чи теплопостачання виходять за період 5 років і не вміщуються в одну каденцію. Якщо місто готове грати в довгу, воно буде успішним, якщо не буде ставити амбітні цілі – буде занепадати. 

Тому ми скоро будемо жити в зовсім різних містах. 

Люди поїздили на захід, попрацювали там. За цей час зарплати в Україні дещо зросли. Зараз це в середньому 400-500 доларів. У них з’явилися нові запити і не лише матеріальні. Люди хочуть гарно проводити час, щоб діти навчалися у хорошій школі. Тому у розвитку міста важливим є діалог між тим, що пропонує місцева влада та запитом мешканців. 

Це нам в центрі такі тарифи встановили, ми хотіли менші

Мерам зручно казати, що це центр встановив високі тарифи, оскільки вони залежать від результатів наступних виборів. Хоча містам вигідно тарифи підняти і перестати дотувати комунальні підприємства. Насправді схематично процедура така. Комунальне підприємство робить розрахунок, оприлюднює його, проходять громадські слухання, його розглядає місцева рада, яка його затверджує і передає до Києва у Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП). НКРЕКП його коригує і часто зменшує, тоді як місто намагалося тариф підняти. Навіть саме слово “встановили” створює ілюзію, що тариф накинуто з Києва. Правильніше казати, що тариф «погодили» або «затвердили». 

З 2018 року встановлення тарифів на тепло в НКРЕКП залишилося лише в великих компаній – їх зараз всього 27 з близько 240-ка, які працюють. Решта тарифів встановлюються на місцях. 

Так хто ж винен

Сьогодні у сфері  теплопостачання істотно скоротили кількість ліцензіатів і більшість тарифів встановлюють вже на місцях. По воді – якщо це малі постачальники, то тариф встановлює місцева влада, а якщо великі – то регулятор на національному рівні. Повний список ліцензіатів можна знайти на сайті НКРЕКП. Електроенергія та газ – це послуги, на які мало впливають органи місцевого самоврядування. 

Тариф на електроенергію встановлює НКРЕКП. До часу повного запуску ринку електроенергії він регульований. Тому у нас тариф для промисловості завищений і частково дотує занижену вартість електроенергії для населення. Тарифи на газ до моменту запуску ринку газу встановлює Кабінет Міністрів України, з запуском – ціна має формуватися у конкурентній боротьбі газових компаній. 

Тарифи не можуть бути одинакові у різних містах

У Вознесенську, наприклад, висота водопідйому становить 100 метрів. Тобто тут насосами треба підняти воду на 100 метрів. А у Києві чи Дніпрі водозабір вище міста і вода тече самотоком. Тобто десь треба доплачувати, щоб підняти воду, а десь – ні, це суттєво впливає на вартість послуги. 

А що з вашим будинком ви знаєте?

Увесь цей час ми говорили про постачання, а не про споживання. Найбільшою проблемою житлового сектору України є непоінформованість мешканців про стан своїх будинків. Належне регулярне обстеження стану будинку не відбувається, відповідно не ідентифікуються і не виконуються важливі роботи з огороджуючими конструкціями і внутрішньобудинковими мережами. Раніше це мали робити ЖЕКи, але вони – не робили. 

Має бути зрозумілий цикл. На початку року приходить фахівець від управителя чи керуючої компанії, оцінює стан конструкцій і систем будинку, виписує перелік робіт, які треба зробити – цього року, наступного року і в перспективі 5 років. Потім рахують кошторис цих робіт і ділять на кожну квартиру у вигляді частки щомісячних внесків у фонд поточного і капітального ремонту. У кінці року мешканці отримують звіт про витрачені кошти та виконані роботи, та стан зібраних коштів у фонді капітального ремонту. Тоді мешканці розуміють зв’язок між станом будинку, платіжками і роботами. Без розуміння цього зв’язку і довіри – ми будемо топтатися на місці, а будинки будуть деградувати і далі. 

Ми у Центрі спільних дій розпочали серію експертних інтерв’ю та публікацій про те, з чим громади заходять на місцеві вибори вже цієї осені, якою була політика у різних сферах чинних обранців, їхні досягнення і не зовсім. Про інші сфери життя – як-от освіта чи медицина – читайте на нашому сайті. Далі буде більше.