Скажи мені, хто твій друг, або Як зберегти незалежність

За останні років 800 різні частини України входили до різних імперій. У якихось із них ми мали більше прав і можливостей, у якихось — менше. Імперії розпались, утворились країни. І лише одна з них має настільки великий комплекс меншовартості, що не уявляє свого існування без того, щоб присвоїти собі нашу історію та наші святині. А щоб ми не мозолили їм очі, вони хочуть нас знищити.

Це завдання було б значно простішим для агресора, якби ми залишились один на один з ним. Але Україна має справжніх друзів, які допомагають нам боронити свою незалежність. Як-от Польща, яка лише на допомогу біженцям витратила понад $5 млрд і ще на майже півтора мільярда доларів передала нам зброї. Чи невелика Естонія, котра лише військової допомоги передала на 250 млн євро і не планує на цьому зупинятися. А ще лідери за обсягами наданої допомоги Сполучені Штати, ініціативна Велика Британія та ще десятки інших країн, для яких відданість принципу непорушності кордонів та демократичним цінностям є альфою та омегою.

Цікаво виходить — наша незалежність напряму залежить від того, наскільки друзі готові нам підставити плече. Понад те, ми готові просити про допомогу, аби свою незалежність втримати. Завдяки взаємозалежності від таких друзів ми можемо залишатись собою. Наша незалежність — уже не якась нереалістична свобода від усіх, а самобутність поряд з іншими рівними партнерами, коли можна бути вільним настільки, поки твої дії не псують життя іншим. Або ж, коли можна частиною незалежності спокійно поділитись для того, щоб досягти більшого і розвиватись далі. Саме так працюють ЄС, НАТО, ООН, Світова організація торгівлі та інші міжнародні організації та альянси.

Гірше, коли у статутах організацій зацементоване чиєсь право на кінцеве рішення, як-от членство Росії у Раді Безпеки ООН. Найбільша після Другої світової війна на теренах Європи створила запит на реформування Організації об’єднаних націй, якщо та не хоче закріпити за собою статус другої Ліги Націй.

Росія вже країна-вигнанець. Її поразка — питання часу і наших докладених зусиль. Розв’язана війна остаточно поставила крапку в тому, чого хоче і куди рухається Україна. Туди, де ми можемо бути незалежними і зберегти власну ідентичність — більшість громадян підтримують членство України в ЄС та НАТО.

Попри війну ми стали кандидатом на членство в ЄС. Попри війну ми отримуємо сигнали про те, що двері НАТО перед нами не закриті. Це вимагає від України додаткових зусиль, але нічого непідйомного немає. В нас буде чітка дорожня карта, в нас є досвід країн пострадянського табору, які перейшли від совка до нормальних практик, коли кожна державна інституція робить свою роботу, а слова «народ — носій влади» не сприймають за сарказм.

Війна поставила перед нами високу планку і ми її гідно долаємо: військові на передовій, волонтери і бізнес в тилу, вчителі, лікарі і всі ті, хто тримають цю країну на ногах. Ці люди не зрозуміють, коли їм влада скаже, що зараз не на часі виконувати вимоги, які ставлять перед нами партнери. Бо запит створюється знизу і ті, хто цей запит проігнорує не матимуть шансу.

Україна вже була і нейтральною, і багатовекторною, і йшла «третім шляхом». Усі вони вели до нинішнього моменту, коли за незалежність доводиться платити кров’ю і боротися за право жити на своїй землі. Пора робити правильний вибір, щоб потім його не робили за нас.