Ройтбурд: Після Майдану частина Одеси стала більш проукраїнською, частина – більш ватною

Останнім часом історії, у яких фігурують українські музеї, більше не асоціюються зі спокійними залами, запиленими експонатами та сплячими бабусями на стільцях у кутках. Так, музей на Поштовій площі в Києві ще не створений, але навколо нього вже виник скандал. Часто-густо доля українських закладів історії та культури залежить від політичних рішень. 

Особливо яскраво ця тенденція проявилася в Одесі під час виборів нового директора художнього музею. “На виборах мера іноді буває більше крові, але не буває більшого бруду, ніж було на цьому конкурсі,” – згадує той період Олександр Ройтбурд.

Художник-модерніст виграв конкурс на посаду директора наприкінці минулого року. Але з цим не погодилися депутати з місцевого “Опозиційного блоку“. Попри те, що облрада кандидатуру художника не підтримала голосуванням, очільник області Максим Степанов виступив за Ройтбурда, і той очолив музей у березні цього року.

Новий директор обіцяє змінити режим роботи та звички закладу, модернізувати виставки та зробити його відкритим для всіх. “У тому числі і для моїх політичних опонентів,” – конкретизує Ройтбурд.

Спецпроект “Вибори вибори“ поспілкувався з директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом про те, що вже зроблено на новій посаді, про плани перетворень, а також про втручання політики в мистецтво і головну проблему українських виборів.

– Ви вже кілька місяців на посаді. Не шкодуєте, що взялися за цю справу?

– Тут цікаво працювати і є що робити. Може, у мене стало менше часу для того, щоб писати картини, але творчі амбіції можна реалізовувати не лише шляхом створення якогось артефакту, але й шляхом створення якогось більш глобального меседжу. Музей – це інструмент для цього. Зараз це поле моєї реалізації, тому я не відчуваю великих змін у способі життя.

– Ви все-таки більше почуваєтесь управлінцем чи художником?

– Скоріше, я почуваюся куратором. Бо в музеї центральна фігура – не адміністратор, а куратор. Авжеж, доводиться займатися адміністративними проблемами, але мої амбіції полягають, скоріше, у царині кураторської діяльності. Я хочу переосмислити колекції, перезавантажити місце музею в суспільстві.  Це мені цікавіше, ніж вирішувати, чи виписати 50% надбавку до зарплати прибиральниці, яка йде у відпустку.

– Що маєте на увазі, коли кажете, що збираєтеся змінити становище музею в суспільстві?

– Зараз музей став відкритим. У музей прийшли інші люди: молодь, представники креативного класу, діти. Раніше в музеї більша частина відвідувачів – це були чи студенти спеціальних закладів, які відвідували його в процесі навчання, чи пенсіонери, які ностальгували за тим музеєм, який був раніше. Ми трошки змінили контингент.

У нас почали з’являтися музейники. Таким музейником був гурт Жадана, потім у цьому ж форматі приходив і Марат Гельман, і російський поет Орлуша, і Андрій Федорів, київський маркетолог. Тобто в музей люди почали ходити не лише дивитися на картини і слухати лекції, які їм розкажуть про те, що таке образотворче мистецтво, але й спілкуватися на актуальніші теми.

На “Ночі в музеї” у нас грало фантастичне джазове тріо Андрія Показа з Одеси. Музей перестав бути просто місцем, де можна отримати якусь нову інформацію та традиційно пройтися і побачити ці самі картини на цьому самому місці.

– На початку березня, як тільки ви приступили до роботи в музеї, було багато речей, за які, як ви казали, треба взятися: це і розширення площі, і зміна в графіку виставок, і зміна розкладу роботи, і “подивитися, на якому світі цей музей”. Щось уже вдалося зробити?

– Графік роботи трошки змінили. Це дуже важко, бо дехто з працівниць музею живе десь далеко. Їм тяжко добиратися додому. Ось, наприклад, коли ми робили “Ніч у музеї”, то лише завдяки нашим друзям у таксі змогли розвезти по хатах цих бабусь, які живуть далеко і не можуть уже в пізній час самостійно добиратися додому.

На стадії вирішення проблема з ремонтом, з проектно-кошторисною документацією. Це дуже повільно, дуже багато бюрократії, дуже багато процедур, які дісталися нам від Радянського Союзу, бюрократичних узгоджень, без яких, мабуть, можна було би обійтися, але вони є, і треба їх проходити.

– Конкурс на посаду директора музею був досить скандальним. Одна одеська журналістка навіть порівняла ці баталії з виборами мера.

– На виборах мера іноді буває більше крові, але не буває більшого бруду, ніж було на цьому конкурсі.

– Зараз ви відчуваєте спротив або тиск на свою роботу?

– Я відчуваю, що зовсім ірраціональний та нічим не зумовлений тиск деяких альтернативно обдарованих депутатів з “Опоблоку”, не слабшає. Я розумію, що це абсурд, дуже брудна маніпуляція, що це брехня на брехні.

Але я намагаюся не те, щоб  бути чемним, але не загострювати. Я все ж таки вірю в те, що люди за своєю природою не завжди уроди, і, може, вони щось зрозуміють, чи їм раптом соромно стане, чи вони перетворяться з людей, які заважають музею працювати, на людей, які будуть йому допомагати. Буває ж таке.

– Ви справді в це вірите?

– В історії ж були випадки, що хтось був поганий, а потім став хорошим.

– На вашу думку, наскільки це взагалі адекватно, що політика втручається в культуру?

– Це залишки радянської спадщини, де культура носила функцію пропаганди та реалізовувала політику партії по створенню в країні єдиної ідеології. У мене є політичні погляди. Вони ворожі політичним поглядам цих панів.

Але мої політичні вподобання призупиняються в той момент, як я переступаю поріг музею. Бо музей для всіх, у тому числі і для моїх політичних опонентів, і для моїх особистих ворогів, і навіть для ідіотів, бо вони теж є членами суспільства.

– Ви колись сказали, що Україні притаманна совкова індиферентність до культури. Це було років 10 тому.

– А що, щось змінилося з того часу? Вона не тільки совкова, а ще й провінційна. Бо завжди діячі культури з України мігрували в столиці імперій і культурою було те, що наша країна отримувала з цих столиць. Хоча значною мірою вона робилася руками, мізками, талантом українців і вихідців з України. Але санкціоновано це було згори.

Може, через це Україна не вміє досі цінувати власні культурні явища, доки вони не отримають якусь зовнішню санкцію. Це такий комплекс меншовартості. Навіть є таке в підсвідомості – якщо він нікуди не поїхав, а лишився в Україні, може, він ніде більше не потрібен? Може, він нічого більшого не вартий? Це те, що буде лікуватися поколіннями. Воно долається і буде подолано.

– Для того, щоб потрапити в європейський музей, треба постояти чергу й заплатити до кількасот євро.

– Кількадесят. 20-30 євро, але не сотень. Черги бувають, але не завжди і не в будь-який музей. У Галерею Уффіці – так. Але навіть поруч з Уффіці в Палаццо Медічі вже нема черг. Найбільш світові музеї – треба заплатити більше й відстояти чергу. Але музеї в основному є досить демократичними. Зали заповнені в середньому більше, ніж в Україні.

Але це не значить, що такий уже катастрофічний розрив і його не можна здолати. Можна, якщо музеї стануть більш живими, якщо музеям дати більше автономії, самостійності, можливості заробляти, рекламувати та піарити свої колекції, залучати людей у музей як у центр дозвілля.

– В Україні я можу купити квиток за 10 гривень і ходити по залах одна.

– По-перше, у нас є пільгові квитки. А по-друге, скільки коштує келих вина? А скільки коштує пляшка пива? А чому людина може собі дозволити купити пляшку горілки і не може собі дозволити за ті ж гроші піти в музей? Бо не в пріоритетах. Бо звикли, що в радянські часи білет у музей коштував стільки, скільки білет на трамвай.

Але ж радянська влада інакше фінансувала музеї, у тому числі через податки, через те, що були якісь спеціальні видатки на культуру з капітальних будівництв. Ця система була не дуже правильна, вона була занадто ідеологізована, але вона працювала. Тепер її немає.

Ми скаржилися, що за радянських часів культура фінансувалася за залишковим принципом, а тепер – залишковим принципом від залишкового принципу. Тобто музей мусить виживати. І те, що квиток у музей у нас коштує 70 гривень, а коли є якась виставка, на яку ми витрачаємо ще якісь сили і гроші, то 90, –  це абсолютно нормально.

– Зараз основне джерело фінансування бюджету музею – це державний бюджет?

– Це державний обласний бюджет. Але він зараз може бути лише бюджетом виживання, бо більшість грошей, за законом про місцеве самоврядування, акумулює зараз міський бюджет. А місто нас не фінансує.

Ми намагаємося з міським керівництвом  розмовляти і переконувати, що одна справа підпорядкування, друга справа – що це в будь-якому випадку власність місцевої територіальної громади. Так, обласної громади, але, зокрема, міської. І тому місто має піклуватися про музей. І ми це будемо доводити. Сподіваємося, нас почують.

– У такому разі, чи можуть музеї в Україні існувати за рахунок грантів або міжнародного донорства?

– Можемо розглядати такий варіант. Ми на це й розраховували. Але ще пройшло замало часу. Це треба вивчити, де брати, під що брати, якось зарекомендувати себе, обрости репутацією.

По-друге, сил не вистачає. Коли до музею як волонтери прийшла молода команда, була певність, що зараз вони знайдуть багато грантів і тут усе перетворять. Але вони працюють з 10 ранку до 10 вечора і не мають часу навіть з сім’єю зустрітися. Музей, особливо в тому стані, у якому він зараз, займає весь час.

Мені здавалося, що я прийду й скажу – ось тут змінити – й піду додому. Ось три дні тому ми замінили 10 картин в експозиції. За цей час я чотири рази обійшов усі зали музею, тричі спускався до сховищ і ще разів п’ять піднімався на другий поверх і спускався донизу. Коли я прийшов додому, то в мене просто ноги відвалилися. Я окремо, а вони десь окремо. Я більше нічого не міг робити.

– Як ви оцінюєте роботу Міністерства культури? Така структура потрібна Україні?

– Структура така, як Міністерство культури, Україні потрібна. Але наявна модель міністерства неефективна. У нього немає механізмів розвитку, і сама структура життєдіяльності закладів культури заперечує можливість радикального розвитку і модернізації.

Україні потрібна музейна реформа, і пан Нищук (міністр культури) це розуміє. Але з іншого боку я розумію, що подолати інерцію існуючої системи на рівні міністерства ще складніше, ніж на рівні музею. Одна справа, що він розуміє і щиро цього хоче, це дійсно його бажання й бачення, інша справа – як це реалізувати.

– Які складові в музейної реформи, як її бачите ви?

– Ми готуємо якісь пропозиції, бо я є членом колегії міністерства. Разом з іншими членами ми спілкуємося з музейною спільнотою. Ще, мабуть, не час їх оголошувати.

Переглянути поняття і концепт того, що є музеєм, якісь принципи його функціонування, які здаються зараз непорушними, – це виклик часу. Занадто жорсткі норми свого часу сприяли тому, що музеї в масі своїй збереглися. Але вони ж сьогодні гальмують розвиток і реформування.

– Яким сьогодні є портрет української культури? Яким він має бути?

– Картатий. Непривабливий портрет української культури. Я не хочу вдаватися до поетичних метафор. Мені здається, що проблема інерційної, немодерної культури – це для України навіть більша проблема, ніж корупція та війна на Сході. Тому що культура формує свідомість. Це фундаментальна річ. А корупція і війна – це багато в чому наслідки.

– Існує думка, що Революція Гідності і війна сприяли створенню нових творів мистецтва та появі нових імен. На вашу думку, це справді так?

– Мені здається, що мистецький процес як розвивався, так і розвивається і, на мій погляд, нічого такого несподіваного через ці події не спалахнуло. Багато митців брали участь у революції. Але це не обов’язково глибинно вплинуло на їхню творчість. Хоча, може, для когось це стало особистим поштовхом.

– Щось змінилося в Одесі після Євромайдану?

– Одеса стала трошки менш індиферентною і трошки поляризувалася. Частина Одеси стала більш свідомо проукраїнською, частина – на жаль, більш ватною, ніж була. Позитивом тут є те, що все життєздатне, все прогресивне, все освічене, воно в масі своїй тяжіє до проєвропейського, проукраїнського напрямку. Є люди, які себе в цьому не знайшли. Це іноді їхня провина, іноді – біда. Але життя рухається в інший бік.

– Як в одному місті вживаються ці два полярні світи?

– А в Києві в одному місті скільки полярних світів уживається? Так само.

– Ви ходите на вибори?

– Давно вже не ходив.

– Чому?

– Бо виборів не було.

– Формально були.

– Формально ходжу.

– Коли здійснюєте вибір – то це на користь ідей чи….

– Я хотів би робити вибір на користь якихось ідей, але життя вимагає голосувати за менше зло. Не залишає іншого вибору.

– А ви самі не думали про те, щоб піти в політику?

– Я тут поруч з політикою опинився і майже по вуха опинився в лайні. Можете собі уявити, що таке – бути всередині цього лайна?

– Дехто йде туди за якимись можливостями або вірять, що здатні щось змінити.

– Є такі люди. І багато з них наприкінці відчувають розчарування. Один мій знайомий, нардеп, який прийшов у політику після Майдану, провів опитування серед тих, хто разом з ним уперше пішов у Верховну Раду. 80% кажуть, що більше не хочуть і не підуть.

А ті, хто все життя в цій Верховній Раді, хто творив цю систему і відчувають себе в цій системі, як риба у воді, у них навіть сумнівів немає. Вони підуть. А нові сили, які прийшли, щоб щось змінити, розчаровані.

– Яка, на вашу думку, найбільша проблема виборів?

– У цілому в суспільства великої довіри  до політиків немає, на жаль. І я не бачу серйозної позитивної альтернативи. Є спроби її знайти чи створити, але вони не здаються мені достатньо переконливими. Ми знову будемо голосувати за найменше зло.