Юрій Єхануров про економіку, приватизацію і олігархію

27 Серпня 2021
Юрій Єхануров про економіку, приватизацію і олігархію
Головна > Парламентська республіка > Юрій Єхануров про економіку, приватизацію і олігархію

У межах проєкту #укрдерждовгобуд, присвяченого тридцятій річниці Незалежності, голова Центру спільних дій Олег Рибачук провів серію інтерв’ю із державними діячами і діячками незалежної України. Це нетипові розмови про становлення української держави та інститутів влади. 

До вашої уваги інтерв’ю із Юрієм Єхануровим – народним депутатом III-V скликань, який обіймав в уряді посади міністра економіки, прем’єр-міністра та міністра оборони. Він ділиться спогадами про те, як будували інституції влади в незалежній Україні, та рефлексує про різні періоди нашої новітньої історії.  

Ви пригадуєте Акт проголошення незалежності України? Де ви були, як це сприйняли? 

Я був у Київміськбуді, обіймав посаду заступника з економічних і фінансових питань цієї величезної машини, коли Україна стала незалежною. Відверто кажучи, ми, будівельники, були дуже далекими від того всього. Нас це стосувалося тільки в окремих випадках, як-от у 1977 році ми встановлювали пам’ятники Леніну і його оточенню. А потім нам у 1991 році доручили відбійним молотком все це вибити і вивести. Тому для нас незалежність України почалася з того, що ми допомагали знімати пам’ятники. 

Я займався суто будівництвом. Але після проголошення незалежності зустрів професора Олександра Ємельянова. Він сказав мені: «Слухай, такі події відбуваються. Ми тут створили Державну економічну раду при Кабінеті міністрів України. Кидай свій Київміськбуд, йди сюди працювати».  

І я кинув все, і пішов. Нам дали приміщення на п’ятому поверсі Кабміну, при нас викручували табличку «Партком». І сказали, що маємо готувати пропозиції до реформ.  

Як будувалася економічна і фінансова політика перших років незалежності? 

Після президентських виборів 1991 року нас (Державну економічну раду – ред.) указом Кравчука перетворили на Державну думу України. Так я отримав невеличке підвищення. Я відповідав за реальний сектор економіки, зміни власності і подібні аспекти. Мушу сказати, що був дуже цікавий час. Нам погодили підготовку 36 указів президента, які мали перетворити Україну на ринкову державу. В результаті ми підготували чотири готових укази. Перший із них Кравчук підписав, але потім скасував. Другий підписав, але його не виконували, а третій пропонував незначні зміни. А на четвертому указі вирішили ліквідувати Державну думу, бо ми вже дуже далеко залізли… 

Чому не виконували укази президента? 

А тому, що піднялася буча у Верховній Раді. Адже вони знали, що ми готуємо ці укази. Ми постійно проводили дискусії, збирали народних депутатів, пояснювали їм, що ми хочемо зробити. І тоді серед депутатів пішла така думка: «Так це що, паралельний уряд? Це що ж виходить, що Кравчук хоче собою замінити Кабмін? Ми цього не допустимо».  

Знаєте, я на Кравчука злий такий був. Думав, що він не хоче виконувати ці речі. А потім вже зрозумів, що він просто не міг пробити багато чого через парламент. 

Чи були в цей період у влади улюбленці? Ще не олігархи, але якісь люди, які могли отримувати економічні преференції.  

Таких людей не було. У цей час серйозно багатіли люди, які працювали на експорті. Тонна металу, умовно, в нас коштувала 100 радянських рублів, а на експорті її продавали за 200 доларів. І приватизація згодом здійснювалася на кошти, які зробили в кінці 80-х – на початку 90-х років за рахунок експорту української продукції. Усі ці кошти осідали в людей, які цим займалися. 

При уряді Вітольда Фокіна була оголошена програма приватизації, але ми з вами знаємо, як вона закінчилася. Як ви думаєте, чому не вдалося реалізувати приватизацію? 

Трішки не так. За Фокіна справді все почалося. Головою фонду майна призначили Володимира Прядка, він був заступником генерального директора заводу «Арсенал». Він прийшов і почав дуже серйозну роботу, але ідеологічно і законодавчо все готувала команда міністра економіки Володимира Ланового. Саме під його керівництвом підготували всі законодавчі акти до приватизації.  

Тоді у Верховній Раді прозвучала така фраза голови економічного комітету Володимира Пилипчука: «Зробимо сертифікатну приватизацію і вона буде останнім комуністичним жестом в Україні. Ми це роздамо, а далі вже будемо жити як при капіталізмі».  

Примітка: Йдеться про програму приватизації, коли всі працівники державного підприємства отримували сертифікати – документи, які дозволяли володіти частиною майна цього підприємства. Але на практиці керівники підприємств часто не віддавали сертифікати співробітникам або скуповували їх за невеликі гроші.  

Ну і закон ухвалили. У цей час почався перший етап приватизації, а у Верховній Раді знову піднялася буча проти неї. І «група 239» (комуністична більшість у ВРУ І скликання, лідером якої був Олександр Мороз – ред.) вирішила відігратися на Прядку, тому його зняли з посади.  

Що створив Кучма з точки зору державних інституцій? 

Кожен із нас щось створив. Була створена податкова. Подобається Микола Азаров чи не подобається, але він досить активно там працював. Була створена митниця, Міністерство внутрішніх справ на чолі із Юрієм Кравченком, який дуже серйозно працював в цьому плані. Тобто ці зміни висунули вперед людей, які не обіймали до того серйозних посад, але були активними. І ці люди почали створювати нові інституції.  

Звичайно, Леонід Данилович – це людина-управлінець. Він – серйозний керівник величезного підприємства. «Кучма-1» – це був рух України вгору.  

Я вважаю, що пік його управління відбувся, коли призначили уряд Віктора Ющенка. Вперше у 2000 році ми показали плюс у виробництві.  

Як би ви описали період, коли Ющенко був прем’єром, а ви – першим віцепрем’єром. Із якими проблемами ви стикнулися, як працювали? 

Я знову ж таки відповідав за реальний сектор економіки. І я вважаю роботу, яка була зроблена, правильною. Наші величезні борги перед пенсіонерами були ганебною штукою.  

Якось я зайшов до Віктора Ющенка, сказав: «Нам треба поставити себе в такі умови, щоб не можна було зробити кроку назад. Щоб ми були зобов’язані це втілити. У прем’єра така доля. Треба сісти перед трьома камерами, — тоді телеканалів було зовсім мало, – і сказати народу України, що до кінця року ми погасимо борги по пенсіях». Він подумав і зробив це.  

Він мені потім розказував, як він отримав від президента. «Куди ти мене затягнув», – каже. Кучма так його розтирав, це був жах.  

Чому? 

Щось на кшталт: «Ти теж в президенти хочеш?». 

Але рішення було ухвалено – і Ющенко доручив мені працювати за цим напрямком. Серед останніх виплачували Житомирську область, де через аварію на ЧАЕС було дуже багато пенсіонерів. Ми закрили там це питання десь 22 серпня. І так до Дня Незалежності у 2000 році все зробили. Знаєте, був отой «совок» в голові, що треба щось зробити до якоїсь дати.  

Це була велика робота прем’єр-міністра і всього уряду. І кон’юнктура так склалося, що вже за перше півріччя ми розуміли, що виходимо в плюс у промисловості. 

Тоді особисто в мене відбулася велика подія. Ми порахували все, і я сказав: «Нам не потрібні кошти Міжнародного валютного фонду». Ющенко не повірив, а тоді подивився, що все нормально. Оскільки я очолював економічний блок, то сам поїхав у Вашингтон і під час засідання Ради директорів сказав: «Нам потрібен кредит, один долар».  

І всі здивувалися, сказали: «Переклад неправильний…».  

Уже тоді в нашій економіці з’явилися олігархи. Звідки вони бралися, як впливали на Верховну Раду?  

Все почалося з того, що під час сертифікатної приватизації вартість підприємств була дуже низькою, іноземців, охочих їх купити, практично не було. Люди не розуміли нічого і спокійно продавали акції за безцінь. Були посередники, які скуповували ці сертифікати. І в результаті ця концентрація призвела до того, що в нас з’явилися люди, які почали управляти серйозними підприємствами. 

А чи не було якихось регуляторів, які мали слідкувати за цією ситуацією? 

А хто? Антимонопольний комітет тоді тільки створили. Потрібно було створити законодавство, набрати людей, навчити їх. Це була друга половина 90-их, коли ми всі ще вчилися щось робити. Сам я прийшов цю школу: нас викував Київміськбуд, тому для мене це було зрозуміло. Але більшість людей такої школи не мали.  

А президент у цей час був зайнятий іншим: «касетний скандал», акції «Україна без Кучми» і тому подібне. І він повністю відійшов у політичну сферу і цю боротьбу. І кинув реальний сектор. 

1998 рік. Парламент вперше в історії зібрався в іншому приміщенні, а не у Верховній Раді. Що там відбувалося? 

Боротьба за місце голови Верховної ради. Ми тоді зібралися в Українському домі. Боротьба була досить активною, але потім президент її припинив, переламав завдяки тому, що почав працювати із групами депутатів. А груп було дуже багато, мінімум дев’ять, а потім – і дванадцять. І вони всі були розрізнені, кожна група мала свої інтереси. Їх запрошували на Банкову, велися індивідуальні розмови.  

А як Кучмі вдалося побудувати такий потужний інститут президента? 

Для нас в уряді головним питанням було те, що президент своїм указом міг призначати і звільняти міністрів. Прем’єра призначити не міг, але звільнити міг. Це для уряду було вирішальним, кожен міністр це розумів.  

Я пам’ятаю, як на два дні мене лишили «на господарстві». Президент Кучма і прем’єр Ющенко полетіли в Москву на якусь велику нараду, а я був тут. Прем’єр доручив мені провести в Нафтогазі нараду і потрібно було ухвалити якесь важливе рішення. Я почав вимагати, щоб це зробили. При мені начальник Нафтогазу вийшов, щоб зателефонувати голові правління Нафтогазу Ігорю Бакаю і погодити із ним, чи виконувати те, що вимагає перший віцепрем’єр. І тут він зайшов і сказав: «Ми не будемо цього виконувати».  

«Не зрозумів, – кажу, – як це не будете виконувати? Я тебе з роботи зніму».  

А він відповів: «Товариш сказав, що в тебе руки короткі». 

У результаті я підписав розпорядження про звільнення керівника Нафтогазу. Ви можете собі таке уявити? Наступного дня я зустрів президента і прем’єра, і мені товариш один сказав: «Ну що, звідси ти поїдеш ніким». 

Я підійшов і сказав президенту: «Леоніде Даниловичу, дозвольте доповісти, у нас все нормально, все спокійно». Він на мене подивився: «Спокійно? Голову Нафтогазу зняв і каже, що спокійно». Сказав мені кілька таких міцних словечок, а тоді: «Та йди до свого прем’єра і з ним розбирайся». Я зрозумів, що все в порядку. 

Що б там хто не розповідав, кожен член уряду відчував свою залежність від президента. Усі працювали в межах того, що сказала Банкова. 

Коли Віктор Ющенко став президентом, у нього деякий час ще були повноваження Кучми. Як пройшов цей період? 

Прийшов інший президент – і всі партії кинулись після Майдану отримати свою частку пирога. Кожен вимагав собі посади і кожен хотів мати свого міністра та свого голову обласної адміністрації.  

Оскільки я розумів усі справи, то тихенько собі сидів у парламенті і нікого не чіпав. Якось поїхав на чергову конференцію в Колумбійському університеті у Нью-Йорку – і в цей час подзвонив президент: «Ти що там ходиш?».  

А я депутат, я – вільний і виступаю в Колумбійському університеті.  

«Негайно завтра вилітай в Дніпропетровськ, у нас там проблеми. У нас немає жодного глави райдержадміністрації». А це область, яка формує бюджет України. «Наїхав» на мене – і я через два дні вже був у Дніпрі.  

Прийшов – а там повна приймальня представників партій, які хочуть посади. Господи, я подивився на них: «Досвід роботи хоч якийсь маєте? Розумієте, про що йдеться?» –  «Ні, зате ми всі революціонери».  

Я тоді їх всіх зібрав в одному залі і сказав так: «Я на Майдані був із першого дня до останнього. Я відповідав за Майдан вночі. Внесок кожного із вас я знаю. Але головами райдержадміністрації будуть тільки люди, які мають хоч якийсь досвід керівництва». 

У результаті Дніпропетровщина швидко вийшла на перше місце серед  областей України по всіх показниках.  

У цей час з’явилося поняття «любі друзі», і люди прийшли до влади на гаслах «бандитам тюрми». Почалася корупційні скандали і впливи. 

Почалася боротьба, в результаті якої я потрапив на Нікопольський завод феросплавів. І там мене застав дзвінок президента. Віктор Андрійович сказав, щоб я негайно їхав у Київ і що мене призначають виконувачем обов’язків прем’єра. Уже ввечері того ж дня я провів перше засідання. І одразу після того почалася газова війна. Тому що «попєрєднікі» не підписали договір із Росією. 

А можна трішки детальніше про причини цієї війни? 

Треба було щороку підписувати документи про обсяги газу і його ціну на наступний рік.  Робити це потрібно було до 1 липня. Але цього не зробили. Тоді уряд очолювала людина, яка в газі розбирається досі краще за всіх, – Юлія Тимошенко. Вона документи не підписала. 

Востаннє заступник голови Газпрому був у нас 27 серпня. Він сказав: «Хохлы, вы что с ума посходили? Почему вы не подписываете договор?». І тут змінився уряд, а Москва ухвалила рішення: війна. 

Як це вплинуло на нашу економіку і подальший розвиток? 

Аж дуже суттєво не вплинуло. Нам вдалося в четвертому кварталі подолати те падіння, яке відбулося влітку. Я провів жовтень-листопад у розмовах із бізнесом. Із кожним олігархом окремо зустрічався. Окремо – із малим і середнім бізнесом.  

Тоді ми вже були справжньою владою: людьми, які здатні нормально працювати й ухвалювати швидкі рішення. Але ж ми демократична держава – і в березні 2006 року відбулися вибори. Я зрозумів, що доведеться передавати справи Віктору Януковичу. 

Ви були також міністром оборони. Які проблеми були у цій сфері? Які процеси там відбувалися? 

Коли я прийшов туди, зрозумів, що треба припинити бездумне скорочення Збройних сил. Ми мали директиву про те, що зобов’язані продовжувати скорочення. Тоді ми підготували законопроєкт про збільшення чисельності Збройних сил. Тобто я отримав директиву на зменшення, а ми зробили збільшення. 

Боже, як я тоді отримав від Комітету з питань оборони. Нас обзивали по-різному, але мене підтримав головнокомандувач – Віктор Ющенко, а також підтримала Рада національної безпеки й оборони. 

У результаті чисельність більше не скорочувалась, але почалася війна між прем’єром і президентом. До чого це привело? На 2009 рік в Україні був найнижчий рівень фінансування Збройних сил за всі роки незалежності до сьогодні – 0.87% ВВП. 

Це парадокс нашої системи, адже в нас головнокомандувач – президент, а головний фінансист – прем’єр. 

Тоді прем’єр справді мав великі можливості – і ця війна ні до чого доброго, звичайно, не призвела. Вона призвела до того, що армія у 2009 році в буквальному сенсі зубожіла.  

Як би ви коротко описали епоху президента Ющенка? 

Я би сказав, що наша країна отримала президента, який був направлений у майбутнє і в якого, на жаль, не було важелів впливу. Не притаманно йому залізною рукою управляти країною. Він  людина світоглядна. Зараз люди розуміють, що він говорив правильні речі, але в нас люблять, щоб президент палку в руках тримав. Кучма таку палку тримав і вмів дати по голові кожному. Віктор Андрійович   ну дуже вже великий демократ. Це йому досить заважало. 

Ми отримали Януковича, тому що суспільство втомилося від цієї демократії і хотіло сильної руки і стабільності?  

Я би сказав так, прийшла культура «мєсних рєбят» із маленьких містечок, які виросли навколо заводів. Ці люди прийшли до влади.  

Це були люди, які безкомпромісно працювали. Але такої світоглядності, яка була в Ющенка, у них навіть і близько не було. І тому ми отримали в результаті другий Майдан.  

А як поводився український парламент, коли Янукович втік? 

Депутати все-таки зуміли зорганізуватись й ухвалювати рішення. Концентрація влади в руках виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова була потрібна.  

Як би ви описали період Порошенка?   

По-моєму, це банкопад, який відбувся упродовж 2015-2016 років. Тоді були знищені близько сотні банків, більша половина з яких – через те, що владі дуже хотілося прибрати їх до рук. Із цього приводу нашому суспільству треба серйозно подумати.  

Я кажу це під впливом від розмови із людьми з Фонду знаменитого українця Богдана Гаврилишина, у якого згоріли гроші в банку «Хрещатик». Гроші, які він вклав для того, щоб підтримувати Пласт, українську освіту. І ці гроші забрали.  

Тепер кожен іноземець знає про те, що в Україні крадуть гроші з ендавменту – і держава ніяк на це не реагує. Більше того, є рішення Верховного Суду від березня 2018 року, що банк «Хрещатик» був несправедливо знищений. І таких банків достатньо багато. Це – пряма вина президента Порошенка, тому що він довго був головою наглядової ради Національного банку. Він у цих питаннях розумівся добре.  

А загалом, дуже правильно хтось сказав про Порошенка: «Віддав би він Липецьку фабрику і сказав би: «Чорт із нею, гори воно вогнем» – був би вдруге президентом». Ну, але натуру не подолаєш. 

Між політиком і бізнесменом у ньому переміг бізнесмен. 

Я погоджуюсь із цим. Я працював із ним і був заступником керівника штабу «Нашої України». Він – надзвичайно розумна і працьовита людина, але не зумів подолати свої особисті недоліки. 

Як би ви описали президентство Зеленського? 

У принципі, зараз ми повинні розуміти, що знову йдемо до сильної руки. Нинішній президент дивиться, як працювали попередні. Бачить приклад Ющенка, який озвучував правильні лозунги, довго і терпляче все розповідав. Ну і що в результаті? Народ не обрав його вдруге. Янукович поводив себе так нахабно, що його скинули. Тому треба знайти якусь середину. 

Що нам потрібно зробити, щоб у нас президент, прем’єр, голова Верховної ради відчували, що вони в оцих законодавчих стременах? Партії? 

Нема партій. Але уже йде зародження нових ідеологічних сил, але вони вистрелять через три-чотири роки, тобто не на ці вибори, що будуть, а на наступні. 

А якби ви спроєктували можливий політ ракети «Україна», то якою б була траєкторія? Куди ми рухаємося? 

Я бачу Україну, як лідера Східної Європи. Ми здатні такими бути, у нас є величезні можливості. Я буквально працюю над цим. От що ми повинні зробити для того, щоб стати лідерами? У нас зараз класний період: ціни на сировину, на метал підіймаються. Буде 2-3 роки такої кон’юнктури. Ціни на зерно теж підіймаються.  

Ви розумієте, в чому біда олігархату? Він дивиться, куди вкласти гроші: в Лондоні купити невеличке обійстя за 250 мільйонів доларів чи модернізувати металургійний комбінат. Ну ви ж розумієте, що вони обирають. Коли черговий олігарх дивиться: «Що ж таке, в Середземному морі у мене не найбільша яхта?!». Тому всі люди так підтримують боротьбу з олігархатом. Але я боюсь цих соціалістичних постсовкових періодів в нашому житті, які знову можуть привести нас до порушень священного права приватної власності.  

Також почав підійматися оборонно-промисловий комплекс. Сьогодні понад дві його третини забезпечує приватний сектор. Нехай цей Укроборонпром вже доб’ють. Цей напрямок – хороший, правильний.  

Спеціально для Газети по-українськи