Оксана Сироїд про Конституцію, Євромайдан і Крим

За час незалежності Україна кілька разів змінювала форми правління. Однак, дотепер у суспільстві нема сформованої думки про те, яка ж система влади буде найбільш оптимальною. У рамках проєкту #укрдерждовгобуд до 30-ї річниці Незалежності Центр спільних дій провів серію інтерв’ю про становлення Української держави та інститутів влади.  

 

Українська політична діячка та юристка – Оксана Сироїд – одна з тих, хто взяли на себе відповідальність за розвиток України після Революції Гідності. У Верховній раді 8-го скликання вона стала першою жінкою на посаді заступниці Голови парламенту від партії «Об’єднання «Самопоміч». Сьогодні вона її очільниця. Про події та зміни у системі влади незалежної України вона роздумує  не у координатах, хто, кому і що винен, а через призму пошуку балансу гілок влади. 

 

Конституція не обмежила вплив президента 

Як ви зустріли незалежність України? Які були емоції?  

Я це пам’ятаю дуже добре. Я розумію, що маю завдячувати митрополиту Андрею Шептицькому. Він будував державні інституції без держави. І одним з цих елементів було переконання, що ми маємо готуватися до своєї держави. І коли в 91 році проголосили акт Незалежності, я вважала що це нормально. От нарешті не буде москалів. І звичайно, це було велике піднесення, велика радість.  

 

Ви на початку своєї кар’єри працювали помічницею Ігоря Юхновського, легендарної особистості, яка творила Конституцію України. 

Я якраз прийшла до Ігоря Рафаїловича на роботу помічницею у кінці 96 року. Тому я навіть трошки заздрила тим людям, які були причетні до підготовки Конституції. 

 

А це була перша робота чи ні? 

Я почала свою кар’єру ще з одною легендарною особистістю, це був Михайло Горинь. У 1994 році я працювала і з Михайлом Горинем, і з Левком Лук’яненком – тоді прийшла до Ігоря Рафаїловича. Вже мала два роки професійного досвіду. Дуже така вже доросла та двадцятилітня людина. І звичайно, що це була для мене велика честь. 

Попрацювавши з Ігорем Рафаїловичем, я зрозуміла його феномен. Він був фантастичним модератором. Не шукаючи своєї амбіції та визнання, він навіть з фотографії втік, розумієте? 

 

Тої знаменитої після голосування за Конституцію в 1996 році? 

Так. Він завжди всім знаходив місце, він завжди кожного міг підсвітити і показати їхню значущість. І через це він зберіг процес.  

 

Конституція 1996 року обмежила повноваження Президента. Чи це вдалося насправді? 

Там нічого не обмежено, це – міф. 

 

Але досить стандартний. 

Річ у тім, що надмірні повноваження Кучма отримав завдяки конституційному договору, який був за рік. Він вимагав їх через те, що потрібно робити реформи. Президенти так завжди обґрунтовують, щоб реформи без надмірної влади не зроблять. 

Але була ще одна причина. Практично у той період закладався фундамент для нинішніх олігархічних монополій. І тоді Леонід Данилович вибудовував таку систему, в якій президент мав бути арбітром цієї всієї конструкції.  

 

Тоді ви згідні з тим, що Кучма і є батьком цієї олігархічної системи? Але ж має бути щось, що він створив доброго для країни? 

Добре чи погано для країни є існування олігархічних монополій? Звичайно погано. Питання, чи можна було уникнути цих монополій у 90-х роках? Я сумніваюся, тому що фактично вся промисловість стояла. Потрібен був хтось, хто отримав би можливість створювати якийсь продукт в Україні.  

Інше питання – вибір. Ми могли зробити так, як зробила Польща. Тобто піти на дрібнішу приватизацію, але українських грошей не було. В українців приватної власності не було до 1991 року, тобто не було свого капіталу.  

 

Так, наші всі резерви залишились у Москві, золото-валютні. 

І це не тільки золото-валютні резерви. Ми, українці, не мали грошей, тому що всі, хто мали заощадження, їх втратили. Тоді сталося, як на мене, найгірше. Прийшов російський капітал, який почав концентрувати доступ до ресурсів в своїх руках.  

 

Ну в них і нафтодолари були. 

І вони або мали ці ресурси напряму, або заводили їх через підставних осіб, як Дмитро Фірташ. 

 

Інститут президента для нас взагалі новий. Що зробив з цим інститутом Леонід Кучма, коли вже перейшов на другий термін. Як він його змінив? 

Так як про цей інститут було сформульовано у Конституції 96-го року, так воно є по сьогоднішній день, попри зміни до Конституції 2007-го року. В нас немає балансу влади. І через це ми були приречені скочуватися в авторитаризм. Така модель побудована. В чому її суть? Коли люди обирають президента, то він спочатку їм подобається, але потім вони саме за це його і розпинають. 

 

Причому ця історія повторюється. 

Суть в тому, що президент де-факто в нас є главою виконавчої влади. Виконавча влада – це не про назви інституції, виконавча влада – це, де сконцентровані гроші і контроль за застосуванням сили. Президент має десь у 2 чи 3 рази більше контролю над грошима і над силою, ніж уряд. Відповідно до цієї моделі прем’єр-міністр беззубий. 

 

Повертаючись до парламенту, Леонід Кучма не мав ніколи ні своєї партії, але досить ефективно впливав на парламент. За допомогою яких інструментів це відбулося?  

Це відбулося після того, як були сформовані фінансово-промислові групи. Завдяки підтримці президента вони отримали низку податкових привілеїв і доступ до ресурсів: не платили ренту за газ і нафту, а податкові пільги були доступними для всіх, кого завгодно. І це треба все зберегти. Звідси почали з’являтися олігархічні політичні проєкти. Фактично вже тоді не мало значення, з ким ти йдеш до парламенту – ти міг провести хоч Мікі-Мауса, хоч Чебурашку. Вони слухняно тиснули на кнопки. В той час, як за кулісами було кілька хлопців, які ці дії контролювали. 

 

Після Помаранчевої революції президентом стає Віктор Ющенко. Як він користувався своїми повноваженнями? 

На той момент, коли Віктор Ющенко став президентом, монополісти були в повному розквіті сил. Перед ними відкривалися всі двері посольств і урядів. Вони контролювали території. І президент мав ухвалити рішення про те, чи буде він продовжувати бути арбітром олігархів. Бо Леонід Данилович не став олігархом. Або стати олігархом – дві особи, будучи на посаді президента, намагалися стати олігархами. Або кинути виклик олігархам.  

 

Ми пішли на дочасні вибори, перші вільні вибори 2006 року. Перезавантажилися. І знову в парламенті ступор. Парламент заблокувався, чому це відбувалося у чому тут причина? 

За лаштунками української політики залишилися ті самі люди. Ви ж, думаю, були свідком, коли люди обіймаються кулуарах, а потім влаштовують скандал біля трибуни.   

 

В результаті ми отримали президента Януковича, це була реакція суспільства? 

Я думаю, що це було розчарування. Ми розчарувалися самі в собі. Я пам’ятаю опитування, десь наприкінці каденції президента Ющенка, коли в людей запитали, чи вони голосували за Ющенка у 2004 році – меншість зізналася, що за нього голосували.  

 

Який вплив мала миттєва концентрація Януковичем повноважень часів Кучми? 

Слухайте, то тоді хлопці прості були – про тонкощі ніхто не задумувався. Перші «сокирні рішення» насправді ухвалював президент Ющенко. Це в нього була мода звільняти шляхом внесення змін до указу про призначення. 

А потім, коли до влади прийшли Янукович і компанія, вирішили, наприклад, змінити Конституцію шляхом скасування рішення про внесення змін до Конституції. 

І ще треба також розуміти, що і вибір був такий собі. Симпатиків Юлії Тимошенко, як альтернативи, не так уже й багато було.  

Я думаю, що феноменом правління Януковича було те, що у нього взагалі не розуміли свою країну і своїх людей. А громадяни просто відокремилися від влади. Вони зрозуміли що це не їхня влада. 

 

І вийшли на Майдан. Євромайдан просто волав і вимагав зміни системи, а не облич. Чому цього не сталося? 

А тоді як будувалися стосунки носія влади Президента Порошенка і парламенту після Євромайдану? 

Нам же тоді здавалося, що для того, щоб мати владу треба мати якесь сакральне знання. Ми думали, що ті, хто приходили на сцену Майдану, мали те сакральне знання. 

 

Низка антикорупційних органів, регулятори створювалися з порушенням Конституції? 

По-перше, був запит людей на те, що мають відбутися якісь якісні зміни. По-друге, зрозуміло, що вікно можливостей коротке, воно закриється і треба встигнути щось зробити. А дизайн Конституції – дуже обмежує простір для змін.  

 

А тоді парламент в часи президентства Порошенка був балансом? 

Це був парламент, в якому десь щонайменше 60 людей на старті і, може, 40 на виході, були незалежні. І вони могли діяти за своїм переконанням. 

Якщо ви пригадуєте кінець каденції Порошенка, коли він хотів ввести воєнний стан на два місяці, мабуть, з мрією посунити вибори, то саме парламент сказав йому: дзуськи, 10 областей прикордонних – на 1 місяць. Президент Порошенко тоді хляпав дверима, ображався. Просто як «паненя вередливе і зманіжене».  

Або ще більш важливий приклад. 2015 рік. Порошенко наполягав на внесенні змін до Конституції з особливим статусом Донбасу. І якби не парламент, ми з вами сьогодні б не говорили. Я перша виступила публічно проти. Для того, щоб мене запресувати, Порошенко звертався до канцлерки Меркель, щоб вона прислала емісарів і щоб вони поговорили з Сироїд. Мене тричі «укатували» катком, щоб я відмовилася від цієї позиції і підтримала Петра Порошенка.  

 

На виконання Мінських домовленостей? 

На виконання Мінських домовленостей. І коли я побачила 31 серпня 2015 року на табло ВРУ 282 голоси, я була готова обійняти кожного з цих 18, які не дали 300 голосів. 

 

Феномен Авакова. Як так сталося, що цей міністр пережив три парламенти, чотири прем’єри, двох президентів і 7 років займав цю посаду? 

Парламент взагалі нікого не контролює сьогодні. Коли мене запитують, як зробити, щоб було менше свавілля з боку міністра внутрішніх справ, президента, суддів, то я кажу, що ключ в Бюджетному кодексі і в ролі парламенту. Поки що парламент у бюджетному процесі є статистом.  

Дизайн нашого бюджетного процесу такий: хто контролює гроші — контролює все. От коли Конгрес Сполучених Штатів розглядає бюджет – у нього сидить кожне міністерство. Тому що вони знають, що від парламенту залежить все. 

А в Україні все залежить від президента, який може завернути бюджет.  

 

І навіть формально проєвропейська коаліція не змогла змінити цю практику? 

А як ти її зміниш, якщо ти змінюєш Бюджетний кодекс, а його має підписати Президент. 

 

Так у нас формально проєвропейський президент був… 

Формально проєвропейський президент реально хотів європейського збагачення. Тому його бюджетний процес якраз влаштовував. 

Дивіться, в нас є Регламент Верховної Ради – це закон. Є Закон «Про Кабінет Міністрів» – і немає нічого подібного про президента.  

 

Ну от тому, що в нас вважають, що президент пам’ятник, хто ж його посадить? 

Я підготувала законопроєкт «Про Президента». Це був кінець нашої каденції в парламенті. Там виписані, наприклад, статус дружини президента, процедура лікування, засвідчення, наприклад, хвороб. Це має бути врегульовано. Йдеться про інституцію, а не про прізвище. 

Ми намагалися це все врегулювати, але піднявся шквал просто ненависті. Спочатку це цікаво було. Думали, що це все ботоферми новообраного президента Зеленського. Але потім з’ясували, що це були ботоферми російські.  

 

Мені здається, що там логіка така, що росіянам дуже не хочеться, щоб  ми мали ефективний конструкт влади. І вони побачили в цьому загрозу. А чому ми фактично досі не маємо якоїсь зрозумілої політики звільнення наших окупованих територій? Хто мав би взяти на себе лідерство у цьому процесі?  

Політика, яка стосується війни і миру, не може бути озвученою кимось, хто не є Главою держави і Верховним Головнокомандувачем. 

 

А якби ви описали систему влади Президента Зеленського, сильні і слабкі сторони? 

Знаєте, в мене є така метафора. Ми були, як корабель на якорі і довкола нас пропливали декорації. А нам вожді «глашаталі»: «Це ми пропливаємо такі досягнення,  це ми пропливаємо курс в НАТО». Ми фактично були в декораціях. 

Що відбулося з приходом до влади Зеленського? Він ті якорі позривав, або попідривав і ми почали кудись плисти. Ніхто не знає, куди ми пливемо і ніхто не вміє гребти.  

 

Це цікава алегорія. То куди пливе корабель Україна? 

Ми маємо народити знання про себе, про те, якою має бути держава, як ми хочемо нею управляти. Цього знання немає ні у Венеційській комісії, ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі. Воно є тільки у нас. І мені дуже хочеться, щоб за результатами всіх цих правлінь, включно з правлінням Володимира Зеленського, ми зрозуміли, що президент – не сакральна фігура. Вона має бути врегульована законом і її має контролювати парламент. І це не тому, що так написано в якійсь Конституції, чи так сказала Венеційська комісія. Ні, це тому що ми хочемо плисти в якомусь зрозумілому темпі і прогнозованому напрямку. З олігархами треба боротися не реєстром, а обмеженням монопольного доступу до природних ресурсів. 

Це має відбуватися одночасно. 

У старих демократіях це вибудовували 200 років. В нас нема цього часу, у нас є ворог, у нас є країна, яка хоче, щоб нас знищили. І це, між іншим, страшенна мотивація для того, щоб вистояти і відбутися.  

Мені так здається, що ми ще й далі, як в Радянському Союзі розказуємо про те, якими ми маємо бути. Але ми є. З нами все гаразд. Ми збереглися, попри сотні років знищення. І ми вчимося. Значить, все нормально з нашими здібностями.  

 

Дивіться відео!