Леонід Кучма | 1999-2005

28 Липня 2021
Леонід Кучма | 1999-2005
Головна > Парламентська республіка > Леонід Кучма | 1999-2005
У межах проєкту #укрдерждовгобуд продовжуємо згадувати етапи будівництва української незалежності – як державотворці займали свої посади, як прибирали до рук владу і як все це впливало на Україну.
У блозі Назара Заболотного та Марії Очеретяної читайте про те,  як Кучма зайняв президентське крісло вдруге, якою видалася друга каденція Леоніда  Даниловича,  що він залишив після себе і який урок ми маємо засвоїти за 1999-2005 роки. Про все це читайте у блозі або дивіться у відео!

Як Кучма намагався заволодіти Україною і чому йому не вдалося.

Кінець 90-их. Кравчучки в руках українців змінилися на мобілки, в радіоефірах дедалі частіше звучали пісні молодого львівського гурту “Океан Ельзи”, а впровадження спрощеної системи оподаткування створило умови для появи середнього класу. Молодь надсилала один одному повідомлення у програмі ICQ, а у великих містах поступово з’являлося небачене диво – інтернет. Тим часом на політичній арені України президент Леонід Кучма все міцніше тримав владу у своїх руках.

У 1996 році в Україні ухвалили Конституцію, за якою президент пропонував парламенту підтримати кандидатуру прем’єр-міністра, а той у свою чергу пропонував міністрів на затвердження. Президент контролював силовий блок, правоохоронні органи, Антимонопольний комітет і суди. Натомість Верховна Рада майже не мала важелів впливу на роботу уряду, хоч і була формально головним представницьким органом влади в країні, обраним на загальнонаціональних виборах. Зрештою, парламент не був надто дієвим і незалежним. Наприклад, нардепи третього скликання навіть спікера собі обирали три місяці і голосували за нього 18 разів!

У таких умовах стати президентом означало опинитися на вершині харчового ланцюга.

Напередодні другої перемоги Кучми сталося кілька суперечливих збігів, правду про які українське суспільство не знає досі. Це і загибель лідера Народного руху В’ячеслава Чорновола в автокатастрофі за загадкових обставин якраз за півроку до виборів, і граната, яка вибухнула після зустрічі Наталії Вітренко з виборцями в жовтні 1999 року, і вбивство у ліфті свого будинку нардепа Вадима Гетьмана.

Саме ці обставини, а ще адмінресурс, політтехнології, фальсифікації та підкилимні ігри допомогли Кучмі знову бути на коні. У другому турі президентських виборів 1999 року він зійшовся зі зручним спаринг-партнером – лідером комуністів Петром Симоненком, який був приречений на фіаско.

Першим прем’єром другого президентського терміну Кучми був Віктор Ющенко, якого призначили у грудні 1999-го. Тільки протримався він на посаді до травня 2001 року. Ймовірно, через успішну реалізацію програми “Реформи заради добробуту”. Адже зростання популярності Ющенка не дуже подобалось президентові Кучмі. А тому в найближчому часі лояльні до президента нардепи розгорнули плетиво інтриг та публічних звинувачень, що призвело до відставки прем’єра.

Те, що Кучма захоплювався авторитарними ідеями – ні для кого не секрет. На 16 квітня 2000 року призначили всеукраїнський референдум, за результатами якого планували ще більше посилити президента. Зокрема дати йому можливість розпустити парламенту, якщо коаліціада тривала б більше місяця, скасувати депутатську недоторканність, і скоротити кількість нардепів до трьохсот, і запровадити двопалатний парламент.

Попри значну підтримку на референдумі, знову ж таки завдяки фальсифікаціям та адмінресурсу, авторитарній мрії президента не судилося здійснитися. На Кучму посипалися чергові скандали. У вересні 2000-го року у Таращанському лісі знайшли тіло вбитого журналіста Георгія Гонгадзе.

15 грудня 2000-го люди вийшли на масову безстрокову акцію “Україна без Кучми”. Мітинги об’єднали як представників парламентських лівих, так і їхніх опонентів. Але протест швидко та жорстко розігнали. Спецзагони Беркута застосували силу, кілька сотень учасників акції побили, десятки – арештовані, наметове містечко на Хрещатику демонтували. Вже за рік частина учасників вуличних акцій отримали вироки за “спричинення великої матеріальної шкоди державі” та “заподіяння тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції”.

Режим Кучми ставав дедалі більш ізольованим і озлобленим. А монопольний доступ до влади дозволяв вдаватись до ще агресивніших дій.

Навесні 2002 року відбулися вибори до Верховної Ради. Половину із 450 депутатів обрали за партійними списками, а іншу половину – на мажоритарних округах.

Так, партія “Наша Україна” Віктора Ющенка отримала більше чверті голосів виборців. Партія союзниці Ющенка Юлії Тимошенко набрала ще 5 відсотків. У підсумку, вони завели у парламент 132 депутатів і стали опозицією. 170 депутатів завів блок “За Єдину Україну”, список якої очолив голова Адміністрації президента Кучми Володимир Литвин.

Пропрезидентська політсила змогла набрати лише 11% голосів виборців. Але все одно вона стала найбільшою фракцією в парламенті того скликання. Зробили її такою мажоритарники. Не останню роль у цьому зіграв той же адмінресурс.

Наступним прем’єром став відомий нам донецький губернатор із кримінальним минулим Віктор Янукович.

На фоні внутрішньополітичних міжусобиць з’явилася геть не дружня активність із боку Росії. У вересні 2003 року росіяни почали намивати дамбу поблизу півострова Тузла у Криму. Такий намив змінював рух течій, які розмивали український берег, а фактично український кордон. Президент терміново полетів у Крим, дипломати направили росіянам ноту протесту, а прикордонники виставляли на Тузлі прикордонну заставу. Тоді спорудження дамби зупинилося, як і Кучма припинив демонстративну дружбу із росіянами. Натомість видав книгу “Україна – не Росія” і почав готуватися до третьої каденції президента… всупереч Конституції.

Тут на допомогу прийшов Конституційний Суд, який дав добро Кучмі втретє стати президентом. Логіка рішення полягала в тому, що Конституцію України ухвалили у 1996 році, а вперше у крісло президента Кучма сів у 1994 році. Тому до уваги вирішили не брати ті президентські вибори, мовляв, Конституції тоді ще не було. Але не склалося.

На Україну насувалися чергові президентські вибори, в другому турі яких зійшлися Ющенко та Янукович. Останній активно користувався адмінресурсом, розбудованим за правління Кучми, що в результаті вилилось у помаранчеві протести.

Україна з Кучмою пробула цілих 10 років. І це був період великих контрастів – так звана “багатовекторність”, якою в його часи держава керувалась у зовнішній політиці.

З одного боку, Кучма сформував державні інституції. За його каденцій ухвалили Конституцію. Під час його президентства Україна познайомилася з масовим роздержавленням, запровадила гривню і навіть пережила розквіт економіки в останні роки 2-ої каденції.

Але водночас Леонід Кучма дав зелене світло олігархату і вкорінив його в усі сфери держави. Його стиль управління державою був авторитарним із опертям на свавілля міліції, прокуратури та СБУ з шлейфом протестів та нерозкритих політичних вбивств. Він залишив в свідомості мільйонів українців страхи та стереотипи, а також визначив те, якою буде для України наступні її епохи. З жорстокою боротьбою за владу, мінливою політикою і безконтрольним силовим блоком.

Такою залишив Україну Леонід Кучма: втомлені від авторитаризму і залякувань громадяни та система влади, у якій зламався принцип стримувань і противаг. 

Спеціально для Цензор.нет