Конституція: фундамент в аварійному стані

Вже у ці вихідні країна буде святкувати день Конституції. Рівно 24 роки тому, після погроз президента Леоніда Кучми винести на всеукраїнський референдум питання Конституції, Верховна Рада безперервно засідала майже добу і 321 депутат проголосував за ухвалення першої редакції Конституції незалежної України. 

Це одна з найвизначніших подій новітньої України, але сьогодні поговоримо не про історію.

День Конституції є чудовим приводом не лише у додатковий вихідний провести час на природі, але й поговорити про сам Основний закон. Про те, чого від нього очікують люди, як його змінювали, що йому загрожує і яким він може бути вже завтра.

Для пересічної людини Конституція – це охоронець її безпеки, як колективної, так й індивідуальної. З одного боку, вона закладає базові принципи співіснування та взаємовідносин, завдяки яким ми можемо жити в мирі один з одним під куполом держави. Також  Конституція закріплює систему влади, яка має гарантувати колективну безпеку громадян. Адже саме в Основному законі визначаються засади того, як делегована народом виборна влада буде захищати народ від вторгнення зовнішнього ворога, убезпечувати суспільство від хвороб чи розгулу злочинності, та як самим громадянам захистити країну від узурпації.

З іншого боку, вона містить норми, покликані захистити кожного громадянина від свавілля влади. Наприклад, Конституція забороняє піддавати будь-кого катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Вважати особу винною у вчиненні злочину без вироку суду чи карати її за діяння, яке не визнане законом як правопорушення Основний закон теж забороняє

Конституція забороняє будь-кому втручатися в особисте і сімейне життя людини, порушувати недоторканність житла, таємницю спілкування чи перешкоджати зайняттю легальною підприємницькою діяльністю.

Однак, багато конституційних норм так і не перемістились із паперу в  повсякденну реальність українців. Адже в  історії України був і президент, який хотів забрати собі те, що належить виключно народу – владу в країні. Триває  війна, спричинена вторгненням Росії. В медіа часто читаємо про порушення прав людини як з боку правоохоронних органів, так і цивільних владних структур. Сьогодні навряд чи можна стверджувати, що Конституція  справляється з завданнями, задля виконання яких була створена. І цьому є ряд об’єктивних причин.

За двадцять чотири роки  Основний закон пережив сім змін, дві з яких разом із рішенням Конституційного Суду призвели до перерозподілу влад між парламентом і президентом, переходом від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської і навпаки. Але досі Конституція погано захищає права та інтереси громадян, а як результат – не відповідає їхнім очікуванням та не є легітимною в їхніх очах.

Перш за все, чинний розподіл влад і конституційних повноважень був створений у 2004 році не для побудови сильного, ефективного і стабільного державного апарату, а для переділу сфер впливу: президент отримав дипломатію і силовий блок, а парламент – формування уряду і контроль.

Якщо ж дослідити цей розподіл детальніше, то на практиці виявиться, що він заздалегідь створює конфлікт: президент хоча й не має прямого впливу на уряд, але Кабмін без сприяння Глави держави не може реалізовувати рішення і впроваджувати реформи.

Президент контролює в уряді двох своїх міністрів, призначає керівників місцевих державних адміністрацій, контролює силовий блок, у тому числі впливає на Нацгвардію та Держприкордонслужбу, які підпорядковані уряду. До того ж, кожен очільник країни мав у складі парламенту свою фракцію, яка серйозно розширювала його вплив на формування Кабміну.

За таких умов уряд не  може працювати самостійно. Тому не дивно, що для кожної зміни кабмін шукає в першу чергу підтримки президента, хоч звільнити його може лише парламент. 

Прикладом цього є колишній прем’єр Олексій Гончарук, який отримував ярлик на владу не у парламенту, а у президента під час “співбесіди”.  Та й заяву про відставку він подав не до парламенту, як  має робити згідно з Конституцією голова уряду, а передав президенту.

Парламент замість співпраці з Кабміном і ухвалення урядових ініціатив майже завжди з ним конфліктує, ігнорує його ініціативи і провалює голосування за програми діяльності.

Це конфлікт, який існує на рівні розподілу повноважень. Кожен намагається перебрати на себе більше впливу, навіть у неконституційний спосіб. Але страждають від цього люди, які не отримують від держави безпеки і порядку, заради яких держава існує на гроші  платників податків.

Вже шість років існує небезпека зміни форми правління без участі у цьому процесі людей чи парламенту. Вона закладена у післяреволюційних змінах до Конституції, якими парламент перетворив Україну на парламентсько-президентську республіку.

Проблема в тому, що Конституція визначає чіткий порядок внесення змін до неї. Процедура вимагає багато часу і потребує залучення інших органів влади окрім парламенту. Але у 2014 році ніхто процедури не дотримався. Натомість нардепи проголосували за окрему постанову, якою визначили, яка саме редакція Конституції є чинною.

Порушення процедури означає, що у будь-який момент політики, які захочуть передати усю владу у руки президента, повернутись до форми правління часів Леоніда Кучми та Віктора Януковича, можуть звернутись до Конституційного Суду і оскаржити цю постанову, або й скасувати її голосуванням у Верховній Раді.

Подібне вже траплялось. У 2010 році Конституційний Суд за поданням 252 нардепів визнав порушення процедури під час конституційної реформи часів Віктора Ющенка. Цим рішенням він повернув усю концентрацію влади у руки тодішнього президента Віктора Януковича.

Формально, до Конституційного Суду питань бути не може: нардепи не дотримались процедури, чим і дали підстави для оскарження. Але саме це призвело до переслідувань опозиції, зростання свавілля правоохоронців  і, як наслідок, до Революції гідності.

Є значний ризик, що Конституція, яка б мала давати суспільству стабільність і захист, сама може одного дня перетворитися на інструмент згортання демократії і, в результаті, спровокувати нову революцію. Варто скасувати одну постанову, і президент отримає повноваження, яких йому ніколи не давав народ. Це не просто порушує базові засади демократії, але і може призвести до дестабілізації крихкої безпекової ситуації в країні.

Про зміни до Конституції чи взагалі ухвалення нового Основного закону в українських політичних колах говорять регулярно, особливо перед виборами. Дискусії традиційно точаться виключно довкола президента і його ролі. Поки він має велику підтримку на початку каденції, щоразу є спроби чи розмови про розширення його конституційної влади. Ближче до кінця строку повноважень, коли чи не кожен український гарант Конституції втрачає значну частину стартового кредиту довіри, говорять про необхідність врізання його повноважень.

Однак, жодного разу не доводилось бачити комплексного підходу до питання, який би відповідав інтересам всього народу, а не лише силі чи амбіціям однієї людини у кріслі президента.

Щоб Конституція стала тим документом, яким вона покликана бути, потрібно повністю переглянути систему влади так, щоб вона могла забезпечити українцям захист їхніх прав. Це потребує побудови чіткої вертикалі урядових органів, формування якісних парламентських контрольних процедур і, що найголовніше, знайти роль президента так, щоб кожен новий президент не намагався узурпувати владу. Президент має бути захисником Конституції, а не першим її порушником.

Водночас, вносити зміни потрібно виключно у конституційний спосіб. Редакцію Основного закону має визначити парламент, дотримуючись усіх правил, щоб у подальшому не давати недоброчесним політикам можливості повернути старі порядки в блискавичний спосіб, на який не зможе відреагувати суспільство.

Зрештою Конституцію мають нарешті виконувати всі. Від президента до кожного громадянина України. Інакше не може йтися ні про колективну, ні індивідуальну безпеку українців.