Петро Порошенко | 2014-2019

Часи президентства Петра Порошенка – це часи реформ, які заклали значні підвалини для подальшого розвитку держави. Але разом із тим, період постмайданної влади – це часи, коли за начебто добрими ініціативами і потужними промовами проступало небезпечне бажання концентрації влади в руках президента. Таке враження, що Петро Порошенко був переконаний, що зможе уникнути долі своїх попередників, яких погубило саме бажання збільшувати свою владу. Чому “Жити по-новому” не вдалося?

Згадаймо весну 2014-го. Росія розв’язує війну в різноманітних її формах. Частина працівників правоохоронних органів переходять на бік Росії і починають воювати проти своїх співвітчизників і колег. Нове керівництво держави у вигляді “уряду-камікадзе” Арсенія Яценюка, Голови Верховної Ради та виконувача обов’язків Президента Олександра Турчинова намагаються повернути стабільність. Формальна коаліція в Раді, створена із недавніх опозицінерів і договороздатних представників Партії Регіонів, обмежує повноваження президента і шляхом ухвалення всього лиш постанови Парламенту повертає Україну до Конституції зразка 2004 року.

Уже в кінці травня відбуваються вибори президента. Цю посаду обіймає бізнесмен, колись людина із ближнього кола соратників президента Ющенка, а ще екс-член Партії Регіонів і екс-міністр економіки за Януковича Петро Порошенко. Осердя його передвиборчої кампанії – націлене в майбутнє гасло “Жити по-новому!”. Щоб гасло втілилось, треба робити реформи, мати вірних союзників і в процесі спільної діяльності для змін країни не намагатися обманути один одного. Із союзниками треба ухвалювати сміливі і з розумом підготовлені рішення. Як не парадоксально, президент працює із двома складами Верховної Ради. Але єдність тримається не на ідеалах, а на страхах.

До листопада 2014 року за реформи голосують представники ВО “Батьківщина”, УДАРу і ВО “Свобода”, яким допомагають депутати, які колись голосували разом із Партією Регіонів. Мотиви депутатів зрозумілі: треба показати реформаторський дух, щоб не програти майбутні позачергові вибори.

Потім реформи допомагають впроваджувати п’ять фракцій, які сформували конституційну більшість у межах коаліції “Європейська Україна”. На жаль, закони, які тоді ухвалював Парламент, були не завжди досконалі із точки зору Конституції . Але ці нормативно-правові новації намагаються хоча б за формою чи назвою відповідати на запит країни, сформований у вогнищі Революції Гідності. Колишніх регіоналів і комуністів відгороджують від влади окремими законами.

Далі – ще більше. У країні буде нова поліція, прокурори не будуть вести слідство, чиновників будуть призначати після конкурсів, боротимуся із корупцією нові державні органи, загребущі руки олігархів стримуватимуть незалежні регулятори. Та із творенням нових органів парламентська більшість піддається інерції і, попри Конституцію, віддає повноваження із призначення керівників частини із них не уряду, а президентові, який цього робити аж ніяк не може.

Такі тенденції підтримують не всі політсили, які увійшли до найбільшої в історії українського Парламенту коаліції. Цінності, принципи та ідеали, про які так часто говорили політики після Майдану, дуже швидко припинили бути фундаментом для дій української влади. Про цінності можна нагадувати, коли треба проголосувати за реформаторські закони. А в решті випадків двом найбільшим фракціям “Блок Петра Порошенка” і “Народний фронт” зручніше домовлятися за голоси із депутатами-господарниками та колишніми регіоналами, яких обрали на мажоритарних округах. Трохи більше ніж за рік роботи Верховної Ради із процесів прийняття рішень виключають три фракції, які входили в коаліцію, а вже за кілька місяців усувають прем’єра Яценюка. Останнього скидали досить брутально і брудно. Столичні рекламні площини рясніли картинками “Біжи, кролику, біжи”, голова фракції БПП Юрій Луценко публікував щось подібне на своїх сторінках в соцмережах, а депутат Барна намагався винести прем’єра із трибуни Верховної ради.

Цікаво, що після того, як Яценюка позбавили посади прем’єра, фракція “Народний фронт”, яка за ним стояла, все одно залишилась у парламентській більшості. А наступний прем’єр Володимир Гройсман, який начебто був людиною президента, все одно грав самостійну гру. І це було настільки відверто, що майже увесь новий склад Кабінету міністрів використовував хештег “уряд Гройсмана” в публікаціях у соцмережах.

Цього разу в адміністрації Порошенка уникнули прямого протистояння із урядом. Адже сварки у владі із наближенням до виборів могли лише зашкодити. Та й нову більшість, яка б могла підтримати ще один уряд часів Порошенка, в парламенті було б важко зібрати без дострокових виборів. На той момент уже сталась “сміттєва криза” у Львові, яка посварила президента і лідера партії “Об’єднання “Самопоміч” мера Андрія Садового, який намагався уникнути для свого міста долі Неаполя, але йому протистояв голова Львівської ОДА (вертикаль, звісно ж, президента). Два інші партнери по коаліції теж розбіглись по своїх кутах. Лідер Радикальної партії безповоротно лобіював інтереси першого багатія України Рината Ахметова всіма можливими способами: і полум’яними промовами на ефірах, і подаючи законопроєкти на кшталт “Купуй українське – плати українцям!”. Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” посіло вичікувальну позицію і давати президенту та його політсилі додаткові паси для отримання титулу реформаторів напередодні виборів точно не збиралося.

Якщо уряд забрав собі все мирське (медреформу, пенсійну реформу, нову українську школу та ремонт доріг під вивіскою “Капітальний ремонт країни”), то Петру Порошенку, як колись і президенту Віктору Ющенку, залишились патріотизм і духовність. Це ілюструє його передвиборче гасло “Армія. Мова. Віра”. У цих нішах існувала маса невирішених проблем, за які президент постійно терпів критику. У пункті “армія” на його адресу лунали звинувачення у покриванні своїх бізнес-партнерів у схемах в оборонній сфері і залучення до мирних переговорів явно проросійського політика Віктора Медведчука.

За мову трохи раніше за Порошенка взялися парламентські опозиціонери та активісти, які і закон доопрацьовували, і проєкти з вивчення української запустили по всій країні без державної підтримки. Увага президента до мови допомогла зрушити розгляд закону “Про функціонування української мови як державної” із мертвої точки напередодні президентських виборів.

Віра – це, звичайно, справа особиста. Але коли найбільша в країні конфесія молиться за керівника церкви країни-окупанта, це вже проблема для національної безпеки. Тут Порошенкові, можна сказати, пощастило. Не без участі державних мужів із Адміністрації президента дві проукраїнські православні конфесії об’єднались, а патріарх Константинополя дав щойно створеній Православній Церкві України Томос про автокефалію. А президент отримав можливість виступати в церквах із промовами на тему: “Ми здобули українську церкву”.

Попри всі сподівання, ці три козирі не додали Порошенкові популярності. Його рейтинги після створення Православної Церкви України, яку благословив Вселенський патріарх Варфоломій, так і залишились на рівні 15%.

Стільки ж Порошенко набрав у першому турі виборів президента. Він програв максимально недосвідченому Володимиру Зеленському. Далась взнаки втома громадян від неоднозначності, коли президент розводив розмови про мораль, але дозволяв наближеним до себе зловживати впливом, який їм надавала стара дружба із главою держави. Прикро, ще це повторилося знову. А ще прикріше, що цей урок так досі і не вивчений тими, хто приходить у кабінети на Банкову.