Постанова Кабінету Міністрів України № 966 від 22 липня 2026 року

На кого вплине: осіб похилого віку та осіб з інвалідністю з числа внутрішньо переміщених осіб; надавачів соціальних послуг: юридичних осіб та ФОП, включених до Реєстру надавачів; виконавчих органів місцевих рад та військових адміністрацій населених пунктів; Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, Мінсоцполітики та Нацсоцслужби.

Що змінює:

  • запроваджує принцип «гроші ходять за людиною»: бюджетні кошти перераховуються не установі, а безпосередньо на спеціальний рахунок отримувача соціальної послуги, який самостійно обирає надавача з опублікованого переліку;
  • встановлює жорсткі вимоги до надавачів соціальних послуг, спрямовані проти інтернатної моделі:
    • стаціонарний догляд — не більш як для 35 осіб в одному приміщенні, підтримане проживання — не більш як для 8 осіб;
    • проживання в одномісних кімнатах або, за бажанням отримувача, у двомісних;
    • можливість проживання з домашніми тваринами;
    • для підтриманого проживання — можливість самостійно готувати їжу та прати особисті речі;
  • встановлює вимоги до інфраструктурної доступності: у містах місце надання послуг має бути розташоване не далі ніж за 800 метрів від зупинки пасажирського транспорту, а відстань до медичних, реабілітаційних та освітніх закладів не повинна перевищувати 5 км пішки або 20 км транспортом; ці вимоги не застосовуються, якщо надавач сам забезпечує транспортування;
  • прямо визначає однією з цілей проєкту запобігання зарахуванню осіб похилого віку та осіб з інвалідністю з числа ВПО до інтернатних закладів;
  • встановлює формалізовану систему визначення потреби через бальне оцінювання повсякденного функціонування, з окремими шкалами для осіб із фізичними, сенсорними, когнітивними та інтелектуальними порушеннями;
  • дозволяє отримувачу обрати послугу дорожчу за граничну вартість, доплативши різницю з власної пенсії або державної соціальної допомоги;
  • забороняє зняття готівки та перерахування коштів зі спеціального рахунку на будь-які інші рахунки, крім рахунку надавача;
  • передбачає, що на період отримання стаціонарного догляду виплата допомоги на проживання ВПО припиняється.

Що так:

  • Вимога про одномісні кімнати, обмеження у 35 осіб на приміщення і, особливо, 8 осіб для підтриманого проживання — це пряме відсічення класичної інтернатної моделі, де людину поміщають у палату на десятьох і позбавляють приватності.
  • Можливість проживання з домашніми тваринами виглядає дрібницею, але для літньої людини, яка втратила дім, місто і соціальні зв’язки, кіт чи собака часто є єдиним, що залишилося від попереднього життя — і саме вимога розлучитися з твариною роками була причиною відмов від переїзду до установ догляду.
  • Принцип «гроші ходять за людиною» посилює роль самого отримувача: надавач конкурує за отримувача, а не отримувач залежить від того, куди його розподілили.
  • Вимоги до транспортної доступності гарантують, що людину не помістять у віддалену установу за 40 кілометрів від найближчої лікарні.
  • Норма про те, що витрачені кошти не враховуються при обчисленні сукупного доходу сім’ї для інших видів допомоги, захищає отримувача від втрати паралельних виплат.

Що не так:

  • Ключове обмеження — це гранична чисельність осіб, які можуть отримати кошти, встановлюється щомісяця і публікується на сайті Фонду. Якщо ліміт вичерпано, людині відмовляють у проекті просто через календар, а не через відсутність потреби. Формально уповноважений орган зобов’язаний забезпечити їй послугу в інший спосіб, тобто, найімовірніше, через ту саму інтернатну систему, від якої проект мав відводити.
  • Проект охоплює лише дієздатних осіб. Люди з інвалідністю, визнані недієздатними або обмежено дієздатними — тобто найбільш вразлива група, найчастіше інституціалізована, залишаються поза ним повністю. Для деінституціалізаційної за задумом програми це суттєве звуження.
  • Усі витрати на проїзд до надавача покладено на саму людину. Літня людина або особа з інвалідністю, яка переїжджає наприклад з Харківщини до Львівщини, має оплатити цей переїзд самостійно, при тому що вибір надавача географічно не обмежений і теоретично заохочується.
  • Бальні пороги оцінювання є доволі складними і не супроводжуються механізмом оскарження результату: якщо людина набрала на кілька балів більше граничного значення, їй «може бути відмовлено» — формулювання, яке залишає простір для довільності без чіткої процедури перегляду.

Що натомість:

  • Механізм місячних лімітів доцільно замінити чергою з фіксованим строком очікування і гарантією отримання послуги протягом визначеного періоду, це дало б людині передбачуваність.
  • Витрати на проїзд до обраного надавача мають покриватися з бюджету проекту або компенсуватися окремо, інакше свобода вибору надавача залишається теоретичною для тих, хто має найменше ресурсів.
  • Процедура оскарження результатів оцінювання потреб потребує прямого закріплення — із правом на повторне оцінювання за участю незалежного фахівця.
  • Наступним кроком має стати поширення проекту на осіб, визнаних недієздатними, із відповідними механізмами захисту їхніх прав, адже саме ця група найбільше потерпає від інституціалізації.