Оригінал опубліковано на Дзеркалі тижня

Чи справді реінтеграція більше не є пріоритетом держави? Ліквідація Мінреінтеграції, що багато років працювало над питаннями окупованих територій і допомоги постраждалим від війни, та створення на його основі Мінʼєдності поки що поставили більше запитань, аніж дали відповідей.

Держава забула про окуповані території? 

Рік тому Володимир Зеленський заявив, що Україна готова зменшити кількість міністерств. В другій половині 2024 щось змінилося й лунали ідеї створити нові. Зрештою, зупинилися на ідеї перейменування Мінреінтеграції в Мінʼєдності.   

Більшість зосередилося на питанні, хто і кого має обʼєднувати. Менш очевидне, але куди більш важливе – окуповані території більше не є пріоритетом для держави? Адже з 2016 року головним завданням Мінреінтеграції була робота над гуманітарними викликами війни – розроблення та реалізація державної політики щодо тимчасово окупованих територій і допомога постраждалим від російської агресії.  

Звісно, в бік міністерства регулярно звучала критика, мовляв, можна робити краще й більше. Однак, будьмо відверті, подібне звучить у бік кожного органу влади (але ж ніхто не ліквідовує, скажімо, Мінфін). Ключове – держава тримала у пріоритеті і фокусі реінтеграцію тимчасово окупованих територій та роботу з вимушеними переселенцями настільки, що мала для цього окреме міністерство, яке мало унікальний досвід роботи з небаченими раніше викликами. 

Тепер функції Мінреінтеграції передали Мінрозвитку громад, яке працює над розвитком інстрастуктури й власне громад. На нього поклали також:  

  • оформлення і видачі довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб;  
  • реалізації закону про соціальний і правовий захист осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії;  
  • формування переліків територій, на яких ведуться або велися бойові дії, або які є тимчасово окупованими. 

Та зможе Мінгромад, яке має купу власних завдань і викликів, виконувати функції Мінреінтеграції ефективніше, ніж це робило ліквідоване міністерство? 

А що з Мінʼєдності? 

Чим займатиметься нове міністерство – за місяць після перейменування досі незрозуміло. Невдовзі після гучної новини про створення Міністерства національної єдності була менш помітна звістка про те, що воно почне працювати над поверненням українців з-за кордону в оборонну промисловість України. Як саме це має відбуватися – радник Президента Олександр Кашимін не уточнив, підкресливши, що над цим спільно працюватиме влада в Україні та Німеччині. 

Працювати над обʼєднанням українців за кордоном, допомагати діаспорі зберігати звʼязки з Батьківщиною – ідея загалом добра. Однак чи варто це було робити ціною міністерства, яке опікувалося вимушеними переселенцями та окупованими територіями? Адже Україна мала без перебільшення унікальний досвід напрацювання політик щодо внутрішньо переміщених осіб.  

Звісно, реорганізація відбувається поступово та не призводить до повного припинення роботи. Проте ліквідація директоратів, які забезпечують тяглість політик і впровадження реформ, значно ускладнює процес. Інтегрувати їх у нові структури вимагає часу, ресурсів і зусиль як мінімум для налагодження нових процесів у колективах.  

Крім того, отримання нових повноважень може потягнути за собою необхідність додаткового навчання чи перекваліфікації працівників. У результаті, замість вирішення складних проблем створюється ще більше управлінських викликів. Тож що буде з таким цінним інституційним досвідом і вибудуваною роками цілісною структурою Мінреінтеграції?  

Ліквідація Мінреінтеграції та створення на його основі нового міністерства означає фактичний злам наявної системи, що забезпечувала сталість політики. Крім того, перейменування може створити враження, що питання реінтеграції та проблеми ВПО перестають бути пріоритетом для уряду. Це може зашкодити державній політиці як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях. 

Загалом створення нових міністерств у відповідь на нові виклики – цілком нормальна практика у всьому світі. Однак в Україні регулярно керуються іншою логікою – створювати інституцію (наприклад, міністерство) під конкретну людину. Чи не найскравіший приклад – обʼєднання Мінінфраструктури з Мінрозвитку громад і територій у Мінвідновлення. А потім процес “повернення, як було”. 

Для обʼєдання українців треба ціле міністерство? 

Питання, що стосується інституційної логіки – чи дійсно для ефективної взаємодії з українцями за кордоном необхідне ціле міністерство? Адже існують структури зі схожими, якщо не ідентичними, функціями. Це посольства, консульства, Управління закордонного українства в складі МЗС. Також існує Національна комісія з питань закордонних українців при Кабінеті міністрів. Вона відповідальна за надання статусу закордонних українців, які мають схожі до громадян права і можуть полегшено отримати громадянство.  

Консульства, посольства та Управління закордонного українства відповідають за комунікацію з діаспорою та українцями за кордоном, оскільки це їхня безпосередня функція в межах зовнішньополітичної діяльності держави. Управління закордонного українства відповідає за розвиток зв’язків з діаспорою, сприяє збереженню культурної ідентичності та координації зв’язків між Україною і діаспорою. Ефективніше було б масштабувати роботу вже існуючих інституцій, а не створювати нову, що дублюватиме ці функції.  

Створення міністерства, яке дублюватиме функції існуючих інституцій, є прямим визнанням їхньої неефективності. Перша й головна її причина – недофінонсованість. Через це бракує як самих консульств і посольств, так і кваліфікованих кадрів. МЗС як роботодавець не є привабливим, бо не може забезпечити конкуренту зарплату для висококваліфікованих фахівців. Відтак кошти, які підуть на створення нового міністерства, можна було б використати, наприклад, на фінансування МЗС. 

Друга проблема – комунікація посольств лише з офіційно зареєстрованими організаціями. Це оминає увагою велику кількість волонтерських груп і низових ініціатив. Третя проблема – розпорошеність українських осередків в конкретній країні. Держава не бере на себе роботу з їхньої координації і налагодження каналів зв’язку. Там, де потрібна була б певна централізація і консолідація, вона відсутня. 

Звідси випливає ще одне запитання: чи потрібне окреме міністерство для того, щоб українців обʼєднувалися й поверталися з-за кордону? Для відповіді на це питання варто розуміти, за яких умов люди будуть готові повернутися. Згідно з опитуванням КМІСу навесні 2024 року, близько половини біженців повернуться лише за умови повної безпеки, відбудови житла та завершення війни.  

Що означають ці дані на практиці? Люди не повернуться негайно. І міністерство не може займатися створенням ілюзій того, чого насправді держава надати й гарантувати не може – швидкої відбудови і тривалого миру. 

Якщо не міністерство, то що?  

Більш реалістичним підходом було б створення умов для збереження зв’язку з громадянами за кордоном. Наприклад, запуск освітніх програм, які дозволять українцям за кордоном отримувати українську освіту дистанційно. Їх можна було б реалізувати у співпраці з провідними університетами країни.  

Окремої уваги заслуговує питання взаємодії з діаспорою, адже на тлі закликів повертатися досі немає концепції взаємодії з нею. Спробою її започаткувати можна вважати президентський законопроєкт про множинне громадянство. Але наявність паспорту нічого не допоможе, якщо немає цілісної державної політики із залучення цих громадян. Влада має взяти на себе відповідальність і координацію процесу, щоб це не залишилося просто декларацією добрих намірів.  

Демографічні виклики не можна розвʼязати самим лише створенням міністерства. Повернення громадян, як і консолідація нації, залежить не від кількості відомств, а від реальних змін, які підвищують якість життя: безпеки, доступу до житла, економічних перспектив. Держава має показати своїм громадянам, що вони потрібні їй незалежно від того, де вони мешкають – за кордоном чи на окупованому Донбасі. Тобто це наслідки багатьох інших успішних політик у різних сферах життя (зокрема і успішних політик з реінтеграції окупованих територій, якими займалося ліквідоване міністерство). 

Як показує практика, держава потребує не нових структур, а чіткої стратегії роботи з ВПО та якісної системної політики для діаспор по всьому світу. Нове міністерство може стати основою для вироблення і першого, і другого. Або ж стати черговим доказом того, що не можна створювати нове відомство без чітких задач і політики, та ще й під конкретну людину.