Текст підготовлено для NV.ua
На другі роковини широкомасштабного вторгнення росії в українському суспільстві панує суміш страху, відчаю, болю, бо війна затягується, накладається тягар втрат. Це все неминуче. Ще одна причина такого настрою – невідомість, яка породжує страх.
Одна з причин цього страху – державна інформаційна політика, що помістила суспільство у “теплу ванну”. Обіцянки засмагати в Криму влітку, заколисуючий голос політиків на телемарафоні, надмірна впевненість в успішному контрнаступі, неготовність обговорювати реальні проблеми й спілкуватися із суспільством як із дорослими людьми – така стратегія не сприяє перемозі.
Поки люди житимуть у вигаданій реальності, вони не готуватимуться до реальних загроз. Варто почати чесну розмову про те, що відбувається і про майбутні перспективи.
Президент щодня записує звернення. Це більш як 700 звернень за два роки широкомасштабного вторгнення. В скількох із них Верховний Головнокомандувач сказав, що якщо ми не будемо мобілізуватися – ніколи не переможемо? У жодному?
Політика під час війни не може бути такою ж, як у мирні часи. Якщо хочеш перемогти, не можна думати про рейтинги, чи люблять тебе люди й чи оберуть на наступних виборах. Наразі треба зробити так, щоб була країна, у якій ці вибори можна проводити. Щоб перемогти, потрібно перестати ховатися від проблем. І перший крок для цього – максимально можлива чесність.
Вдосконалення засобів радіоелектронної боротьби, армія безпілотників – це добре й робить боротьбу ефективнішою. Але нашу землю тримає піхотинець. Дрон може зберегти життя воїну, але не може його замінити. Правда в тому, що нам треба люди, і їх нам постійно бракує.
Є питання до підготовки особового складу та управлінням військами. Адже чи не в кожного нині є родичі чи друзі, які служать у війську й відверто розповідають про те, що можна було б зробити краще.
Чесність, відвертість полягає у визнанні – проблеми будуть завжди. Але від того, чи зможемо ми їх ефективно вирішити, залежить наша перемога.
Ми не можемо вічно ховатися у теплій ванні “Єдиного марафону”. Треба пояснювати, що ТЦК мобілізує людей не тому, що комусь так захотілося – у держави немає іншого варіанту.
У країні, де триває повномасштабна війна, посадовці мають комунікувати дуже чіткі речі: ми зробили все, щоб ви були підготовлені та забезпечені, ми подбаємо про вашу родину, коли ви будете на службі. Ну й, звісно, робити це.
Бути чесними не означає розкривати стратегічні задуми командування ЗСУ. Але ми не можемо мовчати про те, про що незручно говорити. Якщо українські медіа замовчуватимуть реальність, люди підуть шукати інформацію в інших джерелах – навіть у російських. Адже Інтернет є чи не в кожного. Та й попри все, ми залишаємося демократією.
Стратегія нашої перемоги починається з чесності з людьми й визнанням проблем. Авжеж, є речі, про які говорити не варто, бо ворог використає це проти нас. Але проблеми треба розвʼязувати, а не вдавати, що їх не існує.
У 1940 році Черчилль не обіцяв, що за рік британці будуть в Берліні. Він казав про кров, піт і сльози. Це реальність України протягом останніх 10 років і невідомо, скількох років надалі.
