Текст підготовлено для “Цензор.Нет“
Війна зробила боротьбу із радянським спадком дуже популярною серед чиновників. Перейменування вулиць, демонтаж радянських пам’ятників, перегляд підходів до історії Другої світової війни і багатьох інших подій – неймовірно потрібні речі. Але поглянувши на державну політику у багатьох сферах стає очевидно, що дерадянізація та дерусифікація – дуже поверхневі.
Мабуть, найбільшою відмінністю між демократіями і комуністичною диктатурою є не день, коли вшановують пам’ять жертв та героїв Другої світової, а ставлення до людини. Перш за все, повага до її гідності. В демократіях вона проявляється абсолютно в кожній сфері державної політики, але не в Україні.
У питанні ставлення до ветеранів ми відійшли від радянського спадку не так далеко як мали би. Ще у 2014 році держава замість того, щоб сформувати сучасну систему соціальної підтримки захисників, вирішила просто відтворити старі радянські практики. І пообіцяла кожному по 2 гектари землі. Хоча сама держава її не має, оскільки внаслідок земельної реформи передала майже всю її в управління громад. А ще – безкоштовний проїзд в громадському транспорті, який створює більше побутових конфліктів за участю ветеранів, ніж приносить їм користі.
Які пільги пропонують депутати?
Здавалось би широкомасштабна війна, масова мобілізація населення до лав Збройних Сил мали б змусити високопосадовців подумати як зробити гідну систему соціальної підтримки ветеранів. Бо без неї впродовж кількох наступних десятиліть країна може перебувати в стані постійної суспільної напруги.
Але замість цього народні обранці планують вкотре погіршити ситуацію. Нещодавно група депутатів з фракції “Слуга народу” зареєструвала законопроєкт, читаючи який стає соромно і сумно. З одного боку, від вкрай примітивного розуміння депутатами, того як влаштовані держава і економіка, від популізму на темі ветеранів, а найбільше за підхід держави, який перетворює захисника на жебрака.
Народні депутати хочуть, щоб приватні медичні заклади, дитячі садки та школи безоплатно надавали послуги ветеранам, їхнім дітям та дітям загиблих військових. Зокрема, законодавці пропонують запровадити квоту для дітей ветеранів для приватних садків і шкіл, щоб у кожній групі було не менше однієї дитини з їх числа.
Хто має платити за пільги для ветеранів?
Ця ідея виглядає не стільки соціально, скільки соціалістично. Аж надто соціалістично. Адже життя вчить, що нічого безплатного немає і за показним соціалізмом ховається суцільне приниження людини.
По-перше, наші військові захищають не приватні медичні чи освітні заклади. Вони захищають всю країну. Тому обов’язок їх підтримувати після війни є у всіх нас як суспільства, а не в окремо взятих шкіл чи клінік. За їхню соціальну підтримку має платити кожен із нас через податки і збори, а не окремі підприємства. Навіть якщо для цього треба збільшувати податки.
По-друге, насправді немає нічого безкоштовного. На практиці за те, що безкоштовно для одних, платять інші. У разі ухвалення цього закону фінансовий тягар за надані послуги ветеранам та їхнім дітям ляже на інших клієнтів медзакладів та на батьків дітей, які відвідують приватні школи та садочки.
Така перспектива їм може не сподобатися. Тому що вони мають нічим не більший обов’язок підтримувати ветеранів, ніж всі громадяни України. А це прямий шлях до напруження в суспільстві. І формування стереотипу про ветерана, як про неплатоспроможного утриманця, що по суті буде дискримінувати і принижувати тих людей, перед якими ми всі в боргу.
По-третє, це викликає величезне питання до нас, як до суспільства. Як ми хочемо висловити свою вдячність ветеранам за захист держави? Невже принизливе стояння в чергах за пільгами чи боротьба за квоту в дитячий садок схожі на прояв вдячності? Аж ніяк. Цим ми кажемо ветеранам: вмів битися з ворогом – тепер вмій битися за свої пільги. Тобто перетворюємо здебільшого молодих і працездатних людей на знецінених утриманців держави.
Що натомість?
Замість того, щоб перекидати проблему соціальної підтримки ветеранів із хворої державної голови на здорову приватну, влада могла б нарешті подумати про те, що справді потрібно самим ветеранам. Вочевидь більшість з них просто хоче повернутися до нормального життя. Для цього їм на перших порах потрібна фізична та психологічна реабілітація. Проте найважливішим є працевлаштування. Воно дозволяє ветерану відчути себе потрібним та корисним у цивільному житті та відновити навички соціалізації.
Тому замість нескінчених балачок про повагу до ветеранів, держава має нарешті почати демонструвати цю повагу через дії: через продумані державні політики, через швидкі та ефективні бюрократичні процедури. Допомагаючи ветеранам та сім’ям загиблих у тому, що їм потрібно, а не через відтворення принизливої радянської системи пільг, які часто не підкріплені державними грішми.
