Текст підготовлено для NV.ua

Як кажуть, від любові до ненависті – один крок. Здавалося, що стосунки Польщі й України непохитні – наші польські друзі дуже допомогли нам у боротьбі проти російського вторгнення. Але коли з 15 вересня Єврокомісія вирішила не продовжувати обмеження на імпорт сільськогосподарської продукції, які тривали з травня цього року, Польща, Угорщина й Словаччина відмовилися від постачання української агропродукції. Тоді у Нью-Йорку Зеленський заявив, що ці країни вдавали солідарність, а самі – мовляв, підтримують росію. У відповідь ми отримали різку заяву Дуди про «потопельника» й відмову зустрічатися із Зеленським у Нью-Йорку.  

Зараз здається, що конфлікт майже вичерпано. Хоч Польща все ще не відкрила свій ринок для українського зерна, Дуда заявив, що його країна сприятиме транзиту української агропродукції через свою територію. Проте таке загрострення стосунків зокрема спричинила риторика української влади, яка звикла до такого стилю дебатів в Україні, де на ток-шоу найбільше оплесків отримують ті, хто якомога болючіше «вкусить» свого опонента, а не той, хто наводить аргументи чи закликає до пошуку компромісу. Обмін жартами, підколами, сарказмом – це практика української політики.  

Але чому Варшава пішла на загострення стосунків з Україною? 

У Польщі йде дуже запекла передвиборча боротьба, і в ній президентська провладна партія «Право і Справедливість» використала весь електоральний потенціал.  

Тобто вона максимально залучила «своїх виборців» –  прихильників партії – і їй зараз треба набирати голоси ще десь на іншому фланзі. Єдиний шлях – «підбирати» голоси антиукраїнських «лівих» сил. («Право і Справедливість» є «правою» партією).  

Ймовірно, зараз польська влада буде намагатися розіграти цю антиукраїнську істерію для того, щоб добрати голосів «лівих». Це просто фантастичний піар для проведення передвиборчої кампанії, адже польські політики кажуть, що «ми за наших фермерів не зупинимося ні перед чим». Таким чином правляча партія Польщі, для якої кожен голос важливий, буде намагатися отримати підтримку виборців за рахунок сильної, по суті антиукраїнської кампанії. А те, що Зеленський нібито звинуватив поляків у роботі на росію, дало підставу розгорнути ці гасла. 

Проте українській владі не можна відповідати на заяви Польщі жодними ультиматумами, що, мовляв, «заборонимо ваші помідори та картоплю». Нам треба ігнорувати ці заяви. Як-от те, що Польща не буде постачати зброю. Це дуже дивно, тому що вона отримала багатомільярдні контракти на виробництво озброєння на своїй території. Польщі не вигідно відмовлятися від прибутку з виготовлення зброї для України, бо тоді це можуть робити, наприклад, на території Румунії, чи іншої сусідньої країни. Це взаємовигідний процес. Якщо поляки шантажують нас тим, що перестануть надавати зброю, тоді вони мають розуміти, що саме втратять. 

Крім того, саме Польща в умовах російсько-української війни є дійсно логістичним вузлом: саме в Польщу приїжджав двічі президент Байден. Але від транспортування українського зерна, а також постачання зброї до України вона має колосальні економічні зиски, й відмовлятися від них означає втратити багато грошей і впливу.  

 У цій суперечці Україна має рацію, але нам треба було діяти по-іншому  

«Польща, Словаччина й Угорщина, які в односторонньому порядку закрили свої ринки, порушили правила міжнародної торгівлі», – так думають зокрема чиновники із країн «Східного партнерства». Зокрема на саміті Міжнародної конференції «Діалог заради майбутнього 2023», у якому я нещодавно брав участь, був дуже різкий виступ міністра аграрної політики Німеччини про те, що одностороннє закриття ринку є неприйнятим. Його позицію підтримали й всі інші члени Європейського Союзу, за виключенням цих трьох, які заборонили український імпорт. Ми маємо ситуацію, де 90% європейських країн заявляють, що ці країни порушили правила. 

Закривши свої ринки, Польща, Словаччина й Угорщина, порушили правила, які відносяться до компетенції Світової організації торгівлі (СОТ). Що не менш важливо, вони порушили взагалі поведінку на спільному ринку Європи. Тому ситуацію щодо ринку зерна ретельно вивчала Європейська комісія. І прийшла до висновку, що експорт українського зерна не руйнує ці ринки, не спричиняє колапс і навіть не спотворює ринок. А згідно з правилами СОТ, країна має право одноосібно приймати якісь рішення, якщо це загрожує її ринку, якщо цей товар, наприклад, зернові, просто руйнують польський ринок. Рішення Європейської комісії є дуже важливим, і мої колеги впевнені, якби ситуація дійшла до суду, Україна його б виграла. 

Але те, що наша країна одразу подала позов до Світової організації торгівлі – це помилка. Навіть не зважаючи на те, що справа у нас виграшна. Оскільки порушення належать до компетенції Європейської комісії, ми мали спочатку звертатися до цього органу, а не напряму в СОТ. Ми б тоді уникнули двосторонньої конфронтації з поляками чи угорцями, бо скарги були би від імені комісії. Такий крок міг показати, що ми є кандидатом на членство ЄС, який розуміє правила поведінки і визнає їх, а не діє одноосібно. В Україні не говорять про цей аспект взагалі. Якби ми пішли цим шляхом, щоб Європейська комісія звернулася до Світової організації торгівлі, було б рішення або формальне оголошення, або ці порушники зрозуміли, що їм треба давати задній хід. Для нас важливо вивчити уроки з цієї ситуації і навчитися взаємодіяти з європейськими партнерами через правильні канали й процедури, щоб уникнути подібних конфліктів у майбутньому.

Зараз українській владі не треба продовжувати цю суперечку. І нам, як громадянському суспільству, абсолютно невигідно вести цю дискусію і підливати оливи у полумʼя на своїх майданчиках. Треба припинити взаємні нарікання і звинувачення. Ми не маємо забувати хто наш ворог: адже коли українці з поляками чубляться, завжди виграє москва.