Про війну, справедливість і чому штучний інтелект не замінить суддів – інтерв’ю з членом ВККС Русланом Сидоровичем

Судова гілка влади – це, як для мене, досить утаємничена гілка влади. Я завжди ставився до неї з певним пієтетом. Мав досвід взаємодії з нею, звичайно. Яка роль Вищої кваліфікаційної комісії суддів у цій системі? В чому її важливість?

Вища кваліфікаційна комісія суддів – це HR-агенція судової влади. Вона не тільки підбирає, а й веде, спостерігає, відповідає за суддівську кар’єру, моніторить відповідність судді тим високим критеріям, які висуваються в демократичному суспільстві. ВККС – це орган суддівського врядування й одна зі структур судової влади, яка відповідає за те, хто ж туди потраплятиме.

Це мають бути люди, які відповідають критеріям професійності й доброчесності. Коли мене запитують, який із них важливіший, я кажу так: а яке крило у птаха важливіше – ліве чи праве? Птах не полетить з одним крилом. Немає важливішого критерію. Ця система функціонує виключно за умови, що людина, яка туди потрапляє, має обидві чесноти.

Сьогодні Україна при прийнятті суддів на роботу змушена робити те, чого не робить жодна нормальна держава світу – проводити тестування на знання права. Це повторна атестація. Але хороший правник, який підтвердив свої знання, ще не зможе бути суддею, бо він повинен отримати життєвий досвід і мати емпатію. До речі, цікавий момент: у Нідерландах для того, щоб стати суддею, необхідно мінімум два роки попрацювати в будь-якій іншій сфері, крім юридичної, щоб пізнати життя. Адже легко сказати “пункт такий-то закону такого-то”. Але якщо ти за цим не бачиш людей, то можеш не розв’язати проблему, а створити багато інших.

Іноді до мене приходять айтівці й пропонують замінити суддів на якісь нейромережі, комп’ютери, штучний інтелект, там корупції не буде. Воно начебто так, але, знову ж таки, ми приходимо в суд за справедливістю. Як ви можете навчити комп’ютер, що таке справедливість, якщо самі не знаєте, що це? Це надзвичайно тонка матерія, яка ґрунтується на великому гуманізмі.

І наше завдання – знаходити таких людей, які не просто знають право, а живуть і дихають ним. Оце те що ми, як новий склад комісії, намагаємося змінити в правилах добору.

А наскільки тут помічна Громадська рада доброчесності? В тій конструкції й проблемах, які ви описали, вона допомагає чи ні?

Перше, в чому я абсолютно переконаний – громадськість завжди повинна займати активну позицію. Вона завжди повинна бути почута не лише таким органом як Вища кваліфікаційна комісія суддів. У демократичних країнах є багато різних моделей участі громадськості в доборі суддів і в тому, як вона комунікує з державою.

Після Революції Гідності й початку російської агресії проти України треба було робити щось екстраординарне. Тому Громадська рада доброчесності частково отримала повноваження, наче трохи в державного органу. Тоді, у 2016 році, я був членом парламенту й членом комітету з питань правосуддя та правової політики, і я це підтримував.

Але відтоді минуло вже багато часу. Я відверто говорю тій самій громадськості, що, можливо, варто проаналізувати пройдений із 2016 року шлях і зрозуміти, чому очікуваного суспільством результату не було досягнуто. Фактично сьогодні ми рухаємося в рамках моделі 2016 року й сподіваємося, що вона спрацює зараз. Надія покладається на те, що чинний склад ВККС сформували за участі міжнародних експертів.

Але результат залежить не від однієї лише комісії. Настільки відкритої процедури добору й оцінювання, яка є в Україні, немає в жодній країні світу. Ми настільки повідкривали наші бази даних, що жодна країна світу навіть близько до цього не підходить. Але повна прозорість і підзвітність не працюють. Мені здається, ми стикнулися з колосальною постколоніальною проблемою – це тотальна недовіра у суспільстві.

У нас вираз “іди в суд, шукай справедливість” сприймається як знущання.

Більшість суддів соромляться казати в незнайомих компаніях, що вони – судді, бо можуть і в обличчя плюнути. Це як мінімум. Бо існує презумпція, що він поганий. Бо не може бути так, щоб людина обійняла високу державну посаду й була чесною. Чи це депутат, чи це міністр – напевно, то якісь сімейні зв’язки чи корупційні історії. І щойно людина в нас потрапляє на трохи вищий рівень, то базово отримує кредит недовіри.

Саме тому ВККС сьогодні намагається змінити правила конкурсного добору, зробити їх більш відкритими й чесними, щоб суспільство могло спостерігати й розуміти, що це механізм, який не допускає корупційного втручання. Саме тому зараз настільки важлива функція Громадської ради доброчесності, яка повинна спостерігати за нашою роботою й доносити суспільству, що оці хлопці й дівчата працюють чесно (або те, що вони й далі займаються тими речами, якими не повинні).

А як на це все вплинула війна?

Будьмо чесними: війна відкриває і світлі, й темні сторони в різних людей.

І щось подібне ви відчуваєте в роботі своєї комісії?

Я б не сказав, що прямо в роботі своєї комісії, але загалом у правничій спільноті – так. І я хочу ще раз підкреслити, що правнича спільнота – суддівська, адвокатська, прокурорська, нотаріальна – така ж частина суспільства, як і будь-хто інший.

Війна вплинула по-різному. Ми намагаємося бути відкритими, беремо участь в якихось заходах, я ось прийшов до вас. Я постійно намагаюся достукатися до людей і акцентувати, що сьогодні ми як ніколи близько до втрати нашої держави, тому треба наші персональні амбіції трошки відсунути на задній план.

Я пам’ятаю, як намагався пояснити кореспонденту BBC, що таке вертикаль влади, бо вони не розуміють, як таке може бути. Тож я кажу, що в наших умовах це не вертикаль, а сколіоз, бо дуже викривлений баланс гілок влади. Зараз, напевно, кожна із гілок влади відчуває цей дисбаланс. Як його відчуваєте ви? Які ризики він створює для роботи комісії?

Передусім я скажу, що відчуваю, хай пробачать мені викладачі університетів та інших навчальних закладів, колосальний брак кваліфікованих кадрів у всіх сферах, у всіх гілках. Фахівців своєї справи знайти дуже важко.

Чи відчуває комісія сьогодні якийсь тиск на себе від будь-якої гілки влади? Я можу сказати, що ні. Ні зі сторони Банкової, ні зі сторони парламенту, ні від кого. Поки що не відчуваю, може ще руки не дійшли, я не знаю.

Є великий запит на справедливість суддів, і ви – велика складова частина цього процесу. Що потрібно було б в ідеалі на рівні законодавства зробити для того, щоб комісія могла працювати ефективно і безперебійно?

Всі органи влади, які гіпотетично можуть на неї впливати, якщо в них раптом у телефонних довідниках є номери суддів, членів Вищої ради правосуддя або Вищої кваліфікаційної комісії, мають їх видалити й забути що вони знають цих людей, принаймні на термін каденції. От це найбільш ефективний спосіб. І все.

Ми вже не просто отримуємо рекомендації, а беремо зобов’язання й статус кандидата в Європейській Союз. Як ми з вами говорили, там надзвичайно пильна увага саме до судових реформ…

Сьогодні Україна й ми всі опинилися поза межами зони комфорту. І це, з одного боку, дуже страшно. Але в такий момент найлегше робити тектонічні реформи. Ти не просиш людей вийти за межі комфорту, вони вже за його межами. Ти приходиш до людей і кажеш: дивіться, вам вже зле, давайте щось зробимо, щоб вам було краще. І отут, переходячи до конкретики, це зміна процедур добору, виведення критеріїв прозорості, щоб люди це бачили й могла народжуватися довіра. І ще максимальна адвокація серед правничої спільноти, щоб правники були готові брати на себе непросту суддівську ношу.

Ми повинні дати й суспільству, й правничій спільноті, й суддям віру в те, що доброчесні професійні судді будуть захищені, не буде переслідувань за політичними мотивами. А буде відповідальність тільки за порушення критеріїв професійності або доброчесності. Судова влада повинна навчитися самоочищатися, як річка, від тих, кому там не місце.

Уявіть, що ми з вами стоїмо десь на вулиці чи на базарі. Як би ви звичайному українцю пояснили вплив роботи комісії на його безпосереднє життя?

Ще задовго до парламенту я питав себе, чому все не так. От і люди ніби хороші, і земля хороша, а все не так. І я для себе вивів три кити наших проблем: погана освіта, погана медицина і відсутність правозахисту. Наші з вами права в нашій країні транслює неправильний трикутник. Коли суспільство дурне, хворе і незахищене – воно перетворюється на біомасу, з якою можна робити все що завгодно.

Функція ВККС – створити такий суддівський корпус, який даватиме людині на базарі, водію тролейбуса й звичайному фермеру відчуття, що коли хтось десь порушить його права, то він знатиме, що є палац правосуддя. І він там відновить порушений баланс і порушену справедливість.

Ми абсолютно впевнені, що переможемо в цій війні, бо правда на нашому боці. Подумаймо про період відбудови й відновлення – як ви бачите роль комісії на цьому етапі?

Вища кваліфкомісія суддів завжди була в тіні, вона завжди була просто виконавцем якихось норм, які ухвалював законодавець. Ми повинні, на моє глибоке переконання, стати тим інтелектуальним центром, який буде задавати вектор і тренди. Ми не є суб’єктом законодавчої ініціативи, тим більше ми не є законодавчим органом. Але це не означає, що судова влада не повинна ставати центром формування візії розвитку країни.

Я розумію, що в контексті всіх корупційних скандалів і проблем це може прозвучати пишномовно, але ми маємо неймовірний шанс сформувати нові підходи, виходячи зі світового досвіду й наших помилок. І ці нові підходи можуть стати дуже цікавими й застосовними навіть у країнах так званої старої, сталої демократії. Бо якщо зараз подивитися на ті турбуленції у світі, то не можна сказати, що все в них легко і просто.

Як ви бачите еволюцію ролі комісії та її майбутнє в системі української влади, але розуміючи, що ми прагнемо до Європейського Союзу, який теж проходитиме через складні реформи на цьому етапі розширення?

Україна показала, що для більшості з нас цінності – не пустий звук. За що люди борються? За справедливість і за гідність. Ці речі без справедливого суду неможливі.

І тут вертаємося до того, про що я говорив раніше: задача нашої каденції – повернути довіру до процедур, це найважливіше. Люди повинні повірити, що суддею можна стати не за гроші, не за зв’язки. Пам’ятаєте реформу зовнішнього незалежного оцінювання? Я вважаю, це одна із найважливіших реформ, до якої є величезне суспільна довіра. Наша задача на цих чотири роки – запровадити таку систему добору, яка бодай десь буде доходити у суспільній довірі до тієї, яка є до ЗНО.

Я мрію, що в наступній каденції наші ще достойніші наступники працюватимуть у дуже нудному й нецікавому органі. Конкурсні органи в нормальних країнах, які займаються суддівським добором, – про них знає дуже вузька спільнота, людям не цікаво. Знаєте чому? Бо люди довіряють.