Із повномасштабним вторгненням вперше за українську історію зʼявилася реальна можливість вступити до Європейського Союзу. За оптимістичним сценарієм, це може статися до 2030 року.
Україна отримала рекомендацію розпочати процес перемовин про вступ до Євросоюзу. Про це повідомила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Проте шлях до Європейського Союзу не завжди був відкритим. Чого ж нам бракувало для такої перспективи раніше?
У 2005 році, коли я ще був народним депутатом від «Нашої України», то в Брюсселі мав зустріч з Єврокомісаром від Австрії пані Ферреро-Вальднер. Це було в той час, коли в Україні були популярними лозунги «Україна в Європі». Я тоді запитував у неї, що ми можемо зробити, щоб почати рух до ЄС, адже українці цього чекають. На питання, чи зможе Україна розраховувати на вступ до ЄС, я отримав чітку відповідь – «ні». На якийсь конкретний план дій годі й було сподіватися. Тоді для Європи ми все ще були якимись незрозумілими сусідами. На прийняття нас як кандидата на вступ не було політичної волі.
Але путін – «геніальний стратег». Якби не повномасштабне вторгнення росії, Україна б не змогла отримати навіть статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. Це було політичним рішенням. Воно не ухвалювалося на основі якихось раціо. Політична воля – це коли існують формальні критерії, і навіть якщо ти їх виконав, рішення залишається за представниками країн-учасниць ЄС. Їм важливо зберігати владу сказати фінальне слово для прийняття країни до союзу. Хоча зараз через героїчну боротьбу наших воїнів ми отримали перспективу приєднання до ЄС, це не означає, що ми матимемо «знижки» на вступ. Нам все одно необхідно виконати 7 умов, які нам висуває Єврокомісія. Це передбачає реформи у більш ніж 30 сферах.
Від того, як ми будемо проводити реформи, залежить існування України як такої. Адже вона після перемоги має бути зовсім іншою. Це має бути країна, яка органічно співпрацює з Європейським Союзом та США.
І головне, для фінансування відбудови України треба чимало приватних інвестицій. Той план дій, який прописали нам міжнародні партнери, є необхідним мінімумом. Його потрібно виконати для того, щоб інвестор зацікавився Україною. До того ж, найкращий лобіст певної політики – це бізнес. Якщо німецький, французький, американський бізнес зайде в Україну, згодом він почне тиснути на політиків у своїх країнах, щоб ті захищали його інтереси й надавали певні гарантії. Тоді шанси прийняття України до ЄС будуть набагато вищими.
Коли в Україні гарантуватимуть недоторканність приватного капіталу, коли у нас будуть некорумповані суди, інвестиції поллються рікою. Те, що ми маємо зараз – ручне управління. У людини можуть незаконно забрати майно, їй можуть спаплюжити імідж: якщо вона не йде на співпрацю, раптом її починають поливати брудом в інформаційному просторі. При цьому суди ні на що не впливають і, ймовірно, не захищатимуть у разі порушення прав. Уряд у нас в країні нічого не вирішує, а робить те, що скажуть на Банковій.
Не може бути такого, що міністр в Україні існує номінально, а вирішує все Шурма, Татаров чи Єрмак. Американські високопосадовці, з якими мені випало говорити, зізнавалися, що стосунки охололи, бо Зеленський тримає цих людей. Татаров, який працював в МВС часів Януковича, точно не зможе реформувати судову систему. Нам потрібно підібрати уряд, який був би компетентний й вірив у реформи. А далі треба відсікти Офіс президента від втручання у роботу виконавчої влади. Завдання для політиків – зробити так, щоб парламентсько-президентська республіка не звучала як знущання. Бо зараз все вирішує виключно президент і тиск на Зеленського в цьому плані посилюється.
З іншого боку, розширення ЄС є неминучим. Зараз постає питання не тільки про приєднання України, а й Молдови та Грузії. Хоч і Сакартвело за формальними ознаками зараз не відповідає певним критеріям, якщо країну не запросити – її «ковтне» росія. Таким чином політика ЄС перейшла від закритості, до розуміння того, що Європейському Союзу не можна мати сірих зон. Це показала війна в Україні. Раніше провідною була «neighborhood policy» – політика сусідства, яка, власне, передбачала існування цієї сірої зони. ЄС зараз спрямовує свій погляд на Кавказ, бо розуміє, що не має права ізольовуватися. На безпековому саміті у Вісбі вперше за 20 років говорили про неминуче розширення ЄС.
Незважаючи на прийняте політичне рішення, Україні все одно треба виконати умови, які ставить перед нами Єврокомісія. Ґрунтовним щодо цього аспекту є погляд британського журналіста та публіциста Едварда Лукаса. Він каже, що після перемоги України недостатньо просто вийти на кордони 1991 року. Потрібно зробити так, щоб Європейський Союз був готовий прийняти нас до себе в момент, коли росія програє війну. Протягом короткого періоду буде вікно можливостей, коли рф буде слабкою. Адже потім вона спробує відновитися. Світ має зробити так, щоб росія більше нікому не загрожувала.
Ми зараз спостерігаємо, що завищені сподівання щодо контрнаступу не справдилися. Сталося це в основному через зовнішній чинник – нам не дали достатньо зброї. Також не варто покладати занадто великих надій на швидке приєднання до ЄС. Хоч і тепер результат залежить від внутрішніх чинників – того, як Україна виконає зобовʼязання. Те, що уряд зараз говорить про вступ до Євросоюзу за два роки. Це нереалістичні терміни. Хоч прогрес залежатиме у великій мірі від нас самих, варто все ж орієнтуватися на приєднання до ЄС до 2030 року.
