Ті, хто захищають незалежність. Як формувалися сили оборони України

29 Серпня 2022
Ті, хто захищають незалежність. Як формувалися сили оборони України
Головна > Публікації > Ті, хто захищають незалежність. Як формувалися сили оборони України

Цьогорічний День Незалежності – свято, якого мало б не бути, якби втілились плани ворога та збулись прогнози західних експертів. Вони відводили Україні не більше, ніж декілька днів у випадку повномасштабного вторгнення росії. Однак наш народ, армія і держава виявились сильнішими, ніж цього очікував ворог і вважали наші друзі. А російська техніка таки опинилася на Хрещатику. Але у якості воєнних трофеїв, а не тріумфаторів. 

Суверенітет – не дар і не даність, а цінність, яку за потреби доводиться захищати. А щоб захистит був ефективним, потрібно підтримувати військо та державу в постійній готовності протидіяти будь-яким зазіханням. Цей урок українці добре засвоїли за останні вісім років і закріпили після повномасштабного вторгнення. 

Українська армія пройшла нелегкий шлях криз, трансформацій і проблем, попри які відродилася у найпотрібніший момент. І стала опорою держави та силою, об яку ламає зуби імперія зла, котра ще донедавна здавалась непереможною. 

Пригадуємо, як формувалася і трансформувалася армія, які найважливіші події та рішення вплинули на формування Сил оборони України, починаючи з моменту відродження української державності і дотепер.  

Декларація про державний суверенітет 

Декларація 1990-го року була хоча й дуже символічним, але лише проміжним етапом перед здобуттям незалежності України. У ній було зафіксовано три важливі принципи, які багато в чому визначать подальший напрямок розвитку оборони держави.  

Перший з них – проголошення наміру бути нейтральною державою та не брати участі у жодних військових блоках. Через чверть століття така ідея суперечитиме прагненню більшості українців стати частиною НАТО. Але на той час нейтралітет виглядав значно привабливішим, ніж далі жити в умовах холодної війни. 

Другий принцип – декларування трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Він теж був продиктований десятиліттями протистояння демократичного та тоталітарного блоків. А також наслідком Чорнобильської катастрофи. Після неї навіть “мирний атом” сприймався людьми як смертельна загроза, то що вже казати про ядерну зброю. 

Третя декларація була не менш фундаментальною і чи не найбільш амбітною на той момент. Вона закріплювала право тодішньої союзної республіки на власні Збройні Сили.

Процес створення власної армії почався разом з відновленням державності 24 серпня 1991 року. 

Незалежність і присяга 

Одночасно із проголошенням незалежності Верховна Рада прийняла Постанову, якою підпорядкувала собі війська колишнього СССР на території держави, створила Міністерство оборони та власні Збройні Сили. Після обов’язкових формальностей почався значно складніший процес приведення військовослужбовців до присяги на вірність Україні. Першими таку присягу, ще навіть до затвердження її офіційного тексту, прийняли 23 грудня 1991 року військовослужбовці 55 окремого полку зв’язку. 

Паралельно тривав процес переміщення військових кадрів. Військовослужбовці українці поверталися в рідну країну, а офіцери і прапорщики з інших новостворених держав колишнього СССР їхали додому. В ті часи присяга була добровільною, тому кожен військовослужбовець сам обирав якій державі служити.  

Одночасно з приведенням до присяги відбувалось формування структур Міністерства оборони, Генерального штабу та інші органів військового управління, які мали солдат та офіцерів об’єднати у справжню армію і забезпечити їхню керованість в інтересах держави. 

Крим і флот 

Якщо у Сухопутних військах, Військово-повітряних силах та військах протиповітряної оборони перехід під українську юрисдикцію та присягу відбувався доволі швидко та успішно, то із Чорноморським флотом все було геть інакше. Між українською владою та тодішнім командувачем флоту адміралом Ігорем Касатоновим розгорнулось тривале протистояння за те, якій державі належатиме флот. 

Та боротьба не була успішною для нас. Тривалий час флот хоча й перебував на території України, але фактично підпорядковувався Москві. А його командування всіма силами перешкоджало складенню військовими моряками присяги на вірність Україні.  

Епопея із Чорноморським флотом завершилась у 1997 році, коли була укладена Угода про його розподіл між Україною і росією. А також домовленість про дислокацію Чорноморського флоту рф у місті Севастополі та на інших об’єктах на території Кримського півострова на наступні 20 років. Дію тієї угоди було продовжено ще на 25 років за президентства Януковича – парламент ухвалив так звані Харківські угоди

Нездатність України взяти під свій контроль весь Чорноморський флот і позбутись від російської військової присутності в Криму дуже дорого нам обійшлись.  Завдяки флоту росія зберегла колосальний вплив у Криму та пізніше використала його, як і сам флот, для окупації українського півострова. 

Будапештський меморандум і загальне роззброєння 

Здобувши незалежність Україна отримала величезну кількість озброєнь включно із вражаючим ядерним арсеналом. Однак, ядерне роззброєння було задеклароване ще до проголошення незалежності. Воно було саме тим питанням, яке найбільше цікавило США та інші держави Заходу в перші роки незалежності. Не були проти таких зобов’язань і пересічні українці, для яких після вибуху Чорнобильській АЕС будь-що пов’язане із атомом звучало як загроза.  

Наша держава не мала жодного шансу зберегти свій ядерний арсенал і вже у 1994 році остаточно погодилась на ядерне роззброєння. Найбільшою проблемою у відмові від зброї, стало те, що Україна отримала фактично шматок паперу за третій ядерний арсенал.  

Сумнозвісний Будапештський меморандум обіцяв повагу ядерних держав до територіальної цілісності України і незастосування щодо неї сили. Проте далі обіцянок справа так і не зайшла. Ще до початку відкритої збройної агресії Росія постійно вела проти України “газові війни” та намагалася захопити частину території України – острів Тузла, що грубо суперечило зобов’язанням, закріпленим у Меморандумі. 

Крім ядерного роззброєння тривало й роззброєння звичайне. За перші два десятиліття незалежності Україна позбулась величезної кількості звичайних озброєнь, починаючи від стратегічних бомбардувальників, закінчуючи утилізацією старих боєприпасів та мін. Разом із тим відбувалось скорочення чисельності Збройних Сил. Свого піку скорочення досягло у 2013 році, коли в ЗСУ було до 121 тисячі військовослужбовців у порівнянні із 455 тисячами у 1993 році. 

Як наслідок, Україна втратила значну частину свого військового потенціалу, що робило країну практично беззахисною. 

Миротворці і добровольці 

Вже наступного року після здобуття незалежності Україна активно долучилася до миротворчої діяльності. Українські “блакитні шоломи” брали участь в місіях під егідою ООН на Балканах та у багатьох країнах Африки. Також українські війська були залучені до участі в операціях із підтримання миру під егідою НАТО. Серед них місії у Косово та Афганістані, а також значний український контингент на території охопленого війною Іраку.  

Завдяки активній миротворчій діяльності близько 45 тисяч військовослужбовців отримали унікальний досвід виконання завдань в складних умовах та в зонах бойових дій. В подальшому він став однією із основ для відродження Збройних Сил із початком російської агресії. 

Іншим джерелом безцінного бойового досвіду були українські добровольці. В перші два десятиліття незалежності наша держава була швидше об’єктом російської внутрішньої політики ніж суб’єктом політики міжнародної і не надавала активної підтримки державам та народам, які протистояли російському імперіалізму. Таку допомогу надавали українські націоналісти.  

Зокрема представники УНСО воювали на боці Грузії у війні в Абхазії проти місцевих російських маріонеткок. Та допомагали народу Чечні в його боротьбі за свободу від московського ярма. Так започаткувалась сучасна традиція добровольчого руху. Добровольці накопичили альтернативний бойовий досвід, який дуже знадобився, починаючи із 2014 року, як і допомога грузинських та чеченських добровольців, які воюють на нашому боці.  

Конституція 

У перші дні свого відродження Україна не мала президента. Його обрали лише 1 грудня 1991 року одночасно із проведенням всеукраїнського референдуму котрий закріпив незалежність. Тому в перші місяці всім силовим блоком держави керував парламент. Навіть після обрання Леоніда Кравчука Верховна Рада зберегла значний вплив.  

Парламент самостійно призначав міністра оборони, погоджував призначення Начальника Генерального Штабу, затверджував склад Ради оборони України і ухвалював найважливіші стратегічні документи держави. Такий набір повноважень давав народним обранцям дуже широкі засоби для контролю за діяльністю політичних та військових керівників і підтримував постійну увагу до проблем Збройних Сил.  

Після ухвалення у 1996 році Конституції України вже Президент став одноосібним очільником державної оборони. Він самостійно призначав профільного міністра і все вище військове командування, а Верховна Рада не зберегла навіть без формальних важелів контролю за ситуацією. 

Зміни Основного Закону зразка 2004 року вирішили лише частину проблеми, повернувши парламенту повноваження призначати міністра оборони за пропозицією Президента. Інших контрольних повноважень Рада так і не отримала. Це було одним із факторів відсутності уваги політиків до Збройних сил і постійного недофінансування. 

Руйнація і Янукович  

Не маючи жодних механізмів контролю над собою одна особа на посаді Президента мала змогу знищити те, що якимось чудом вціліло попри всі економічні кризи та негаразди попередніх років. Саме так сталося із Збройними Силами із приходом до влади Віктора Януковича.  

Після обрання він дуже швидко буквально зламав і підкорив усю державну машину включно із армією. Допоміг йому Конституційний Суд, “відкотивши”Конституцію до її первісної редакції. Віктор Янукович отримав змогу призначати міністра оборони без будь-якої участі парламенту. Що було далі ми знаємо – міністрами стали ставленики росії Дмитро Саламатін, а пізніше Павло Лебєдєв. Обох разом із Януковичем правоохоронні органи України підозрюють у державній зраді. 

І не дарма, адже в ті часи систематично руйнувались органи військового управління, бойові підрозділи Збройних Сил. А зі стратегічних документів зникла росія як імовірний противник. Тоді робилось все необхідне для того, аби ворог зміг захопити Україну без особливих зусиль. 

Однак навіть у ті дні в армії не бракувало розуміння своєї ролі та обов’язку. Чого вартий лише приклад тодішнього командувача Сухопутних військ генерал-полковника Геннадія Воробйова, який відмовився застосовувати війська проти Майдану та подав у відставку після прийняття “диктаторських законів 16 січня.  

І знову добровольці 

З початком російського вторгнення в Крим країна була обезголовлена втечею Януковича. Адже саме в руках Президента були зосереджені всі важелі цивільного та військового управління. Збройні Сили були у зруйнованому стані та дезорганізовані після революції гідності. Тож росія змогла захопити Крим без збройного опору. 

Але вже за два місяці з початком боїв на Донбасі по всій країні почали виникати добровольчі формування. Вони компенсували брак досвіду високою мотивацією, чим надихали регулярну армію та мобілізованих. 

Другим стимулом до відродження війська стали волонтери. В ті перші місяці вони взяли на себе забезпечення військ усім, що можна було дістати. І разом з активними пожертвами населення змогли зробити майже неможливе – вдягнути та забезпечити армію необхідним для ведення бойових дій. Що в підсумку дозволило зупинити ворога на Донбасі на роки.  

Реформи через необхідність 

Початок бойових дій продемонстрував, що ті підходи до підготовки і управління військами, які практикували в Україні, давно застарілі і за жодних обставин не можуть захистити державу від сильнішого противника. Тому необхідність змін була очевидною, хоча й відбувались вони у формі клаптикового ремонту та зі скрипом. 

З підготовкою особового складу допомагали західні партнери. Вони організували навчання для українських солдатів та офіцерів. Вона включала і індивідуальну підготовку, і взаємодію у складі малих груп та штатних підрозділів. Чи не найважливішим у ній було навчання лідерству.  

Українських офіцерів та сержантів вчили більшість рішень на полі бою приймати самостійно, а не чекати їх від найвищого командування. Такий підхід був цілковитою протилежністю до тієї централізованої, повільної і громіздкої системи управління, яку Збройні Сили успадкували з радянських часів. Він суттєво підвищує оперативність реакції на зміну обстановки, привчає командирів всіх рівнів до самостійності у прийнятті рішень.. 

Також відбулись зміни в системі управління силами оборони. Насамперед нарешті вдалось розподілити управлінські ролі, які раніше у собі поєднував Генеральний Штаб. Головнокомандувач ЗСУ став відповідальним за готовність до виконання військами завдань та управління застосуванням військ.

Основним завданням Генерального штабу стало стратегічне планування, а Командувач об’єднаних сил взяв на себе обов’язки щодо безпосереднього застосування військ.  

Велика війна 

Процес трансформації Збройних Сил ще дуже далекий до завершення. Як мінімум тому, що армія – структура традиційно консервативна і зміни в ній відбуваються дуже повільно. Але навіть ті зміни, які вже відбулися, довели свою ефективність із перших хвилин повномасштабного вторгнення. Попри всі песимістичні прогнози українські війська зберігають керованість та бойову ефективність навіть під шаленим тиском противника, який досі має величезну кількісну перевагу у засобах ведення війни. 

Рух добровольців і волонтерів теж не знітився перед загрозою. Навпаки, він вийшов на якісно новий рівень, шокуючи ворога, який навіть не міг уявити тотального опору таких масштабів по всій країні.

Історія Збройних Сил виглядає як мовчазне протиборство політичних еліт, які донедавна не надавали армії належної уваги.

Унікальна здатність нашого народу до самоорганізації та взаємодії у надскладних умовах допомогла вберегти наше військо від повної руйнації і перетворила його на грізну силу, без якої і свято, і сама незалежність не були б можливими.

Дякуючи усім причетним і продовжуючи допомагати, не варто забувати про необхідність виправлення помилок минулого. Щоб колись у майбутньому знову не опинитися в ситуації, коли весь світ думає, що нашій країні залишилось існувати лічені години.