Що загрожує українській демократії: старі проблеми чи воєнні обмеження?

19 Вересня 2022
Що загрожує українській демократії: старі проблеми чи воєнні обмеження?
Головна > Публікації > Що загрожує українській демократії: старі проблеми чи воєнні обмеження?

Колонка написана для Цензор.нет

2022 рік дуже чітко окреслив межу між демократією і диктатурою, прибравши напівтони. Тільки чорне і біле. Україна протистоїть цій чорноті, не даючи себе поглинути. За свою свободу ми платимо колосальну ціну – тисячі і тисячі людських життів. Задля збереження держави ми поступилися частиною своєї свободи – так працює воєнний стан. В міжнародний день демократії розбираємося, що найбільше загрожує українській демократії: обмеження воєнного стану чи старі проблеми, з якими поки не може справитися жодна влада.

Запит на “сильну руку”?

Останні соціологічні дослідження демонструють небачене зростання запиту на правління “сильною рукою”. Здавалось би тривожна тенденція, яка може довести нас до авторитаризму. Але думається, що все трішки не так, як виглядає назовні.

Перш за все, цілком природньо, що люди готові жертвувати частиною індивідуальної свободи заради колективної безпеки. Таким чином наш суспільний організм намагається вижити у час екзистенційної загрози. З її усуненням все повернеться до звичного стану, коли індивідуальна свобода є не менш важливою для людей, ніж свобода держави. А поки триває війна від запиту на оперативні, а отже одноосібні, рішення нікуди не дітись.

Друга причина ховається у питанні про те, що саме українці мають на увазі під “сильною рукою”. Навряд ідеться про той же холопський стан безправності у якому звично існує росія чи сучасна білорусь. Ми відкинули його як ідею взимку 2013-2014 років і за жодних умов не пристанемо на подібний варіант. Такого майбутнього пересічні українці точно не хочуть. Тому боронять свою державу з неймовірним запалом.

Під “сильною рукою” українці швидше за все мають на увазі запит на виконання владою своїх обов’язків – карати винних і захищати невинних. А не ховати бездіяльність за безкінечними балачками і відмовками про складні процедури, які заважають робити належне. Влада бездіяла настільки довго, що суспільство ситуативно готове приймати відступ від законів і процедур заради благої мети.

У нас дуже багато історій про те, як нібито в ім’я демократії виправдовувались відверто неприйнятні речі. Наприклад, в парламенті працювали цілі фракції представників росії, єдиною метою яких було руйнування держави. Чи кум Путіна як представник України на Мінських переговорах. Або ж повсюдна присутність російських олігархів в українській економіці.

Все це відверто загрожувало державі, але влада десятиліттями не реагувала на ці виклики. Здобуття політичного чи економічного впливу особами, які намагаються знищити державу не має нічого спільного з демократією. Навпаки, такі дії мали бути предметом інтересу спецслужб і розслідувань правоохоронців. Але з доконаним часом у влади часто виникали труднощі.

Довіряй, але впливай

Третя причина запиту на “сильну руку” – сам Володимир Зеленський. Він продемонстрував лідерство і мужність в найскладніші миті сучасної історії країни і це конвертувалося у зростання довіри з боку суспільства. Його ж команду не назвеш сильною чи яскравою. Тому люди бачать в ньому одноосібного лідера та арбітра, за яким завжди кінцеве рішення.

Попри це, Зеленський чутливий до критики і потребує суспільного схвалення своїх дій. Навіть в умовах війни, коли інфопростір значною мірою під контролем держави. Наприклад, після критики неконституційних указів щодо “усунення” Івана Баканова та Ірини Венедіктової з посад, Президент все ж виконав вимоги Конституції і дуже швидко ініціював їхнє звільнення за процедурою. Тому його “сильна рука” якщо і переходить межі закону чи суспільного інтересу, то все одно суспільство може змусити його розвернутись назад через розголос і негативну реакцію. Це зовсім не в стилі типових тиранів.

Тому побоювання щодо можливої відмови України від демократії є швидше наслідком буквального трактування результатів соціологічних досліджень, ніж реальною загрозою. Українці навіть в час війни знаходять час і засоби стримувати владу від дій, які вважають небезпечними. А наша свободолюбність разом із дивовижною здатністю до самоорганізації в критичний момент не залишає нікому шансів встановити щось більш-менш схоже на диктатуру.

Коли закінчиться марафон?

Утім через війну, часткову окупацію та об’єктивну необхідність тривалого перебування країни в умовах воєнного стану існує ряд обмежень, які є корисними зараз, але можуть мати шкідливу побічну дію коли настане мир.

Перш за все, вони стосуються роботи преси. Класичні телевізійні медіа десятиліттями перебували під впливом олігархів, а з повномасштабним вторгненням фактично перейшли під контроль держави. В перші місяці широкомасштабної війни централізована подача інформації була необхідною для уникнення паніки. Надалі ж єдиний марафон перетворився на засіб контролю медіапростору зі стандартизованими новинами і форматами їхньої подачі. Така монотонність втомила українців і змусила шукати альтернативи в інтернеті – зараз більшість використовують як джерело новин саме соціальні мережі. Там потік інформації є оперативнішим, різноманітнішим і практично необмеженим цензурою.

Тому замість контролю над інформацією держава випадково переспрямувала її у те русло, яке має дуже мало засобів контролювати. Звичайно ж, зі зростанням ролі соціальних мереж у політиці, влада посилить спроби державного регулювання їхньої діяльності. Але в осяжному майбутньому держави не будуть мати змоги встигати за швидкістю розвитку сучасних медіа технологій. Тому попри всі обмеження преси воєнного часу загроза збереження цензури після війни поки виглядає більше утопією ніж реальністю.

Системність на часі

Загалом було б не чесно сказати, що проблем в українській демократії немає. Але викликані вони не воєнними обмеженнями, а небажанням будь-якої влади докорінно реформувати окремі сфери. Навіть війна не змусила внести ті корективи в роботу СБУ, про які давно говорилось. СБУ досі залишається ближчою до КДБ, ніж до західних спецслужб, маючи крім контррозвідки вплив на економіку, антикорупцію і власний орган досудових розслідувань, що не властиво спеціальним службам Заходу. Замість того, щоб кинути всі сили на протидію ворогу, законодавець навпаки додав службі невластивої роботи. І тепер вона ще й бореться із розкраданням гуманітарки, чим би мала займатись поліція.

Західні партнери поки цю проблему не піднімають на поверхню. Але її обов’язково згадають західні інвестори, які історично не дуже хочуть вкладати гроші в країну, де маски-шоу є буденним явищем. І жодні інвестняні цієї проблеми не вирішать.

Ще більшою мірою на загальний рівень демократії в країні та на той же інвестиційний клімат буде впливати наша система влади. Вона не забезпечує нормальних умов для політичного лідерства, яке є абсолютно необхідним для прогресивних реформ. Бо найпопулярніший політик країни де-юре не очолює виконавчу владу. Але де-факто саме він нею керує, перебуваючи поза будь-яким парламентським та суспільним контролем.

Через це маємо непрозору і дуже вразливу систему влади, в якій всі найважливіші речі залежать від однієї людини.

Добре, що на початку війни потрібна людина опинилася в потрібному місці. Та сучасні інвестори вкладають гроші у стабільність і сталий розвиток. А їх дає не одноосібне лідерство, а ефективна система виконавчої влада, яка підзвітна парламенту, а через нього суспільству. Отже, швидкість повоєнної відбудови і кількість життєво необхідних іноземних інвестицій будуть залежати від нашої здатності вибудувати ефективний і підзвітний суспільству механізм влади.

Встигнути за суспільством

Розвиток демократії нерозривно пов’язаний із зростанням загального добробуту. Саме добробут дозволяє людям менше концентруватись на потребах виживання, а більше на індивідуальному та загальносуспільному розвитку. Тому із напівголодним суспільством побудувати розвинену демократію дуже важко.

Війна і обмеження воєнного стану самі по собі не створюють серйозних загроз демократії. Як і суспільний запит на “сильну руку”, який є частково ситуативним, а частково – наслідком бездіяльності всієї системи влади впродовж років незалежності.

Натомість головна проблема залишається незмінною впродовж тривалого часу: суспільство демократизувалося повністю, а система управління державою лише частково.

Для росії війна проти України – це спроба повернення нас до радянської чи імперської тиранії. А для нас – шанс остаточно вирватись з радянського минулого. Зараз саме час демонтувати останні елементи радянщини в нашій системі управління державою та у безпековому блоці, щоб мати змогу швидко відновити країну після війни.