Між старим поганим і новим незвіданим. Як пройти “підлітковий вік” української державності?

04 Серпня 2022
Між старим поганим і новим незвіданим. Як пройти “підлітковий вік” української державності?
Головна > Публікації > Між старим поганим і новим незвіданим. Як пройти “підлітковий вік” української державності?

Текст створений для “Українська Правда”

В Україні традиція державності йде від Київської Русі до Гетьманщини, а від Гетьманщини до УНР та ЗУНР. Попри це власна державність, як і її свято досі є для нас новим явищем. 

Через столітні періоди поневолення, колонізації та асиміляції ми не маємо власної управлінської традиції. Тяглості і спадкоємності правил управління, які працюють чи не краще за писані закони, постанови та накази. Тому що вони є частиною звички, шаблонами поведінки.  

Цю спадкоємність у нас систематично відбирали і винищували. Дискримінували і не допускали за рідкісними винятками до політичного життя імперій, в складі яких була Україна. А ще нав’язували свої дикі традиції кермування державою. 

Радянська система управління трималася на трьох китах: кумівство, корупція і пияцтво з приводу чи без. Саме таку модель ми отримали у спадок.  

Радянська модель не могла бути іншою. Адже радянський союз лише на папері був державою робітників та селян. А насправді – це царство кдбістів, номенклатури і бюрократії. Вони запроваджували загальну рівність за допомогою масової бідності, а не зростання добробуту людей. 

Бюрократія обмежувала доступ до всього, до чого лише могла. А хто хотів мати хоч щось, не нехтував зловживати особистими зв’язками, побутовим підкупом чи вирішенням питання за чаркою. Іншого вибору особливо не було. 

Посткомуністична система управління не може дати нічого доброго в умовах, коли ми намагаємось будувати ринкову демократію. Вона й не давала. Наш розвиток усі три десятиліття буксував, бо жоден елемент системи не працював так як би мав.  

Чиновники нижньої ланки створювали людям штучні перешкоди в доступі до державних послуг задля особистої вигоди. 

На посади середньої ланки, які є основою управління будь-якої держави, потрапляли не найкращі, а слабкі і лояльні. Щоб бува не підсиділи начальника. А на найвищому рівні… На найвищому рівні телевізор перемагав здоровий глузд, а популізм економічну доцільність.  

Найсумніше у цьому всьому, що та посткомуністична тяглість пожирала молодих людей, більшість з яких були не готові до протистояння системі. І щоразу самовідтворювалась. 

Революція Гідності і дев’ять років війни цю тяглість порушили. В державний апарат почали масово вливатись свіжі люди, у кількості достатній для докорінних змін. Десь їм вдалося перемогти, десь совок взяв реванш. Тому станом на зараз ми знаходимось в такому стані, коли старе ще недобите, а нове ще несформоване.  

Це критичний час. Він чимось схожий на перехід із підліткового віку у доросле життя, коли формуються ті навички, якими будеш користуватись до смерті.  

Зараз під час війни формується наша власна традиція лідерства. 

Як би хто до нього не ставився, але Володимир Зеленський в ці дні та місяці продемонстрував таку сміливість, що нижчого стандарту наше суспільство далі сприймати не буде. 

Те саме можна сказати про лідерство військове – на прикладі Валерія Залужного, інших офіцерів, сержантів і солдатів будуть вчитись наступні покоління нашого війська.  

Але повсякденне цивільне управління сильно відстає від військового. Той же сміливий і харизматичний президент, який не похитнувся в перші дні навали, ніяк не може навчитись жити в межах Конституції і звільнити Генпрокурора та Голову СБУ так як вона того вимагає, а не як йому хочеться. 

Парламент, який мав би бути засобом суспільства для контролю за виконавчою владою, цього завдання не виконує як через брак волі, так і кваліфікації. А державна служба настільки слабка і беззахисна, що її хитає як траву у полі. Куди вітер подує, туди вона похилиться. 

Україна зараз потребує не лише військових, а й тих хто своїм прикладом і працею готовий змінювати управління державою на кожному етапі: від президента до клерка початкової ланки. 

Нам потрібні сильні політичні партії, щоб формувати якісну політичну еліту. Нам більше, ніж будь-коли потрібні кваліфіковані чиновники, щоб позитивні зміни доходили на місця, а не залишались у Києві. Нам потрібні вільні медіа, щоб контролювати владу і змушувати її ставати кращою. 

А ще треба, щоб окремі позитивні приклади поширювались настільки, аби спочатку стати закономірністю, а потім звичкою. Щоб, окрім древньої історичної традиції державності, у нас була жива управлінська традиція державності сучасної. 

Щоб влада усіх рівнів поважала своїх людей і закон, а не гнула його як дишло.