Леонід Кучма | 1994-1999

20 Липня 2021
Леонід Кучма | 1994-1999
Головна > Парламентська республіка > Леонід Кучма | 1994-1999

Як Леонід Кучма тюнінгував державну машину під себе. 

Леонід Кучма став президентом України у дуже непростий час, коли швидко розвіялися романтичні надії на те, що Україна, як тільки проголосить незалежність, стане заможною і успішною. Потреба в реформах, які б змінили основи роботи держави і перетворили економіку України на ринкову вже ставала очевидною не лише для фахівців, а і для громадян. Але тогочасні лідери країни не мали рецептів, як це робити. Водночас, ті, хто стали політичними елітами в перші роки незалежності зайняли звільнену нішу «верховної влади», яка колись була у комуністичної партії. Це відображалося не лише у діях високопосадовців, але й у сприйнятті громадян. 

Перші три роки незалежності, в часи президентства Леоніда Кравчука, принесли падіння економіки і велику інфляцію. Треба було щось робити. І Кравчук, і тогочасний парламент дали країні образ рятівника – прем’єра Леоніда Кучму. Сталося це у жовтні 1992 року. Суперсилою Кучми-прем’єра були повноваження видавати урядові декрети, яких не мали ні його попередники, ні наступники. Це рішення уряду, які мають силу закону. А регулювали вони різні сфери життя держави: фінанси, врядування, економіку, соціальну політику. Так як підготовка  декретів займала менше часу, ніж прийняття закону, виборцям, які зачекалися на зміни, активність уряду Кучми дуже сподобалась. 

Можна довго дискутувати про те, чи неконституційне повноваження видавати декрети сильно зупинило падіння економіки, адже за 1993 рік карбованець незалежної України знецінився в 100 разів. Але нові правила, яких вимагав час, декрети запроваджували. Так Леонід Кучма отримав образ рішучого реформатора і через рік переміг на дострокових виборах Президента України з гаслами відновлення економіки і дружби із Росією. 

Маючи тотальний вплив на уряд Кучма міг вже тепер з Банкової втілювати власну версію реформ. Але для нормального цього функціонування був ще необхідний парламент. У 1994 році, напередодні президентських, відбувалися і вибори до Верховної Ради. Хоч вони і проходили за мажоритарною системою, процедура визначення переможця була досить складною. Щоб вибори на окрузі були дійсними треба було, щоб у день голосування на виборчі дільниці прийшла більшість із зареєстрованих на окрузі повнолітніх громадян. А депутатами ставали ті, хто набирали більше половини голосів виборців. Якщо не сходилися ці дві обов’язкові умови, то відбувався другий тур між двома найпопулярнішими кандидатами. І на нього теж мали би прийти понад половина зареєстрованих на виборчому окрузі, щоб переміг хоч хтось і в результаті став нардепом.  При такій складній процедурі, вибори до парламенту тривали 9 місяців. І все одно на кожному десятому окрузі депутата обрати не змогли. Як наслідок Верховна рада працювала в неповному складі до кінця каденції.   

Найбільше народних депутатів у другому скликанні мала Комуністична партія. Їх було 90. Ця партія повстала з попелу заборони у 1993 році. Найближчі конкуренти комуністів – партія Народний рух України, яка завела до парламенту лише 20 своїх прибічників. Ще половина депутатів були безпартійними. 

Настав час цементування правил життя країни під нового президента, від якого всі чекали швидких рішень. Варто сказати, що за Конституцією 1978 року, за якою Україна жила до 1995 року, президент мав найбільше повноважень із впливу на уряд. Парламент лише призначав прем’єр-міністра і міністра оборони. Для Кучми як людини не схильної до дискусій і компромісів така модель була саме тим, що треба. 

Та депутати нового скликання знову взялися розробляти Конституцію. Випускати з уваги цей процес було небезпечно. Рятувало те, що парламент дуже строкатий. Тому після виборів президента і парламенту ухвалили Конституційний договір. Цей закон тимчасово визначив розподіл обов’язків між парламентом і президентом. Його розробили у адміністрації Кучми і протисли через Верховну Раду. Окрім широких президентських повноважень в Конституційному договорі була ще одна умова, яка гріла Леоніда Кучми: Верховна Рада постановила, що за рік або ухвалить справжню Конституцію, або відбудеться референдум про визнання Конституційного договору Конституцією України. 

Хоч у Кучми і не було своєї фракції у Верховній Раді, але в його адміністрації уміли домогтися від депутатів і міністрів потрібних рішень чи дій. Тут першу скрипку відігравали економічні мотиви. Уявіть собі, що Ви директор заводу чи власник бізнесу. Водночас ви депутат Верховної ради. А в руках президента і формально і неформально є всі ті, хто може перетворити твоє життя і роботу на жахіття: силовики, прокурори, податківці, представники ОДА і РДА. Звісно, що ви будете добре дослухатися до прохань і рекомендацій з вулиці Банкової.  

Щоб не дати можливості президентові концентрувати владу через конституційний процес, у парламенті створили нову робочу комісію із підготовки Конституції. Від глави держави і над цим процесом поставили наглядача. Ним став віцепрем’єрміністр із політико-правових питань а одночасно і народний депутат Олександр Ємець. Парламентарі називали його не інакше як “прем’єр-міністр з питань Конституції”. Він під час засідань парламенту, тримав телефонний зв’язок із адміністрацією президента і координував голосування частини депутатів. 

І ось 28 червня 1996 року ухвалили Конституцію. Попри усі старання частини депутатів, президент зберіг найголовніші повноваження із впливу на виконавчу владу. Він пропонував парламенту підтримати кандидатуру прем’єр-міністра, а міністрів призначав сам за пропозицією все того ж прем’єра. За Основним законом президенту був підконтрольний силовий блок, правоохоронні органи, Антимонопольний комітет і суди.  

Найслабшою ланкою завжди були прем’єр-міністри. Люди, які займали цю посаду у часи Кучми, змінювались значно частіше, ніж склад Верховної Ради. Спричиняло відставку прем’єрів те, що Кучма-прем’єр у свій час цінував найбільше – вплив на усі рішення. Нерідко, як у випадку Павла Лазаренка, впливовість сприяла швидкому збагаченню. Його взагалі можна вважати одним із перших олігархів України, які здобули контроль над газовою трубою. Звільнення прем’єра завжди  ставало приводом зняти з президента і інших міністрів звинувачення у бездіяльності чи корумпованості. Немає людини на посаді – значить і немає проблем. Десь такою логікою керувалися в ті часи на Банковій.

Так наступив 1998 рік. Час проводити нові вибори до парламенту. Вони відбувались за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. 225 нардепів обирали в одномандатних виборчих округах. А другу половину Ради обирали за партійними списками. Вперше в історії України, виборці голосували за політичні партії.  За результатами виборів, чотиривідсотковий бар’єр подолали сім політичних партій та один виборчий блок.   

Найбільше мандатів – 123 отримали “комуністи”. Народний рух, який фінішував другим, привів в Раду 46 депутатів. А соціалісти за результатами виборів отримали 35 місць в Парламенті. Решту 5 партій здобули ще менше. А ще 120 нардепів були самовисуванцями. Склад Парламенту знову був дуже строкатим і не мав стійкої більшості. Та і не стояло такого завдання, адже парламентська більшість в ті роки не формувала уряд. Кабмін Валерія Пустовойтенка навіть не ходив у відставку з нагоди зміни складу Парламенту.   

Водночас парламентарі могли довго торгуватися за посади в самій Раді. Спікера обрали з 18-го разу. Ним став представник селянської партії – за документами, а раніше і згодом комуніст Олександр Ткаченко.   

Як і до виборів, вже в Раді ІІІ-го скликання президент не мав на кого опертися. І комуністи і блок соціалістів та селян, і прогресивні соціалісти, як тільки стали депутатами, пішли в опозицію до президента. Хоча між ними не було злагоди та згуртованості. 

Тим часом, почалась підготовка до виборів президента, які мали відбутися вкінці осені 1999 року. З одного боку президент стрімко втрачав популярність на фоні чергового економічного спаду в який Україну втягнула російська економічна криза. Тодішня орієнтація України на ринки Російської федерації мала наслідком 20% інфляції в 1998-му. А з іншого боку саме Леонід Кучма мав в своїх руках усі інструменти “адмінресурсу”, щоб забезпечити собі перемогу.  

Варто згадати, що за півроку до виборів за нез’ясованих досі обставин в автокатастрофі під Борисполем загинув потенційно прямий конкурент Кучми – В’ячеслав Чорновіл. Конкуренти із «парламентської лівиці» навіть спробували об’єднатися в так звану канівську четвірку щоб висунути єдиного кандидата для двобою з тодішнім президентом. Про це Олександр Ткаченко, Олександр Мороз, Євген Марчук Володимир Олійник оголосили на День Незалежності на могилі Тараса Шевченка. Але, як це часто стається в українській історії, кожен тримав дулю в кишені і з чинним президентом в другий тур вийшов лідер комуністів Петро Симоненко. Налякані потенційним поверненням в недалеке комуністичне минуле українські виборці знову обрали Леоніда.    

Таким був період першого президентства Леоніда Кучми. Це були часи, коли громадяни спершу мали серйозні надії на “сильну руку” і “ефективного лідера”. Та сильна рука, як заведено, не могла не контролювати усі сфери життя. І от вже за кілька років державні інституції почали працювати не в інтересах громадян, а все більше орієнтувалися на задоволення апетитів перших олігархів та їхнього оточення у владі.  

Спеціально для Цензор.нет