Віктор Ющенко | 2005-2010

02 Серпня 2021
Віктор Ющенко | 2005-2010
Головна > Парламентська республіка > Віктор Ющенко | 2005-2010

Є щонайменше п’ять випадків, які доводять, що президент Віктор Ющенко використовував машину часу.

Що можна сказати про Віктора Ющенка як президента? По-перше, він першим із президентів України цілеспрямовано і послідовно взявся за політику національної пам’яті – пам’ять про Голодомор й інші переможні або трагічні сторінки історії України вперше були вшановані на державному рівні саме в часи його каденції. По-друге, він став президентом, який не мав можливості керувати країною в ручному режимі, як це робив його попередник Леонід Кучма.

Правда, Віктор Ющенко – не той державний діяч, який строго дотримувався Конституції. Навпаки, подекуди Ющенко намагався змінювати минуле так, як йому було зручно. І це, як у фільмі “Ефект метелика” неминуче породжувало проблеми, які впливають на роботу і теперішніх керівників України. Йдеться про скасування рішень щодо призначення представників на посади в державних органах. Вперше Ющенко звільнив так генпрокурора Святослава Піскуна, який залишився на посаді ще з часів Леоніда Кучми. Але суд поновив Піскуна в кріслі очільника ГПУ, бо його звільнили без пояснення причин. І так було кілька разів. Куди серйозніше було із суддями Конституційного суду. Віктор Ющенко скасував укази про призначення аж трьох суддів. Їх теж після кількох років судових тяганин поновили на посаді.

Попри вдалі і невдалі подорожі у часі, з повсякденним життям та політикою у часи Віктора Ющенка усе було набагато складніше. Рятувало те, що з початку нульових і аж до осені 2008-го тривали привітні роки для української економіки. Гривня була стабільна. Ціни на українську сировину росли. Отримавши публічний сигнал про те, що українська влада чекає іноземних інвесторів у вигляді повторної приватизації Криворіжсталі, міжнародні компанії почали частіше вести бізнес в Україні.

Найбільше насторожує те, як відбувалось управління Україною. З президентством Кучми усе зрозуміло. Директор України закрутив під себе вертикаль влади і керував усім в ручному режимі. До другого терміну концентрація влади Кучми почала лізти йому боком: протести, які почалися як вимога оприлюднити правду про зникнення і смерть Георгія Ґонґадзе переросли в багатомісячні та велелюдні акції “Україна без Кучми”.

А от в період Ющенка процеси управління були більш хаотичними. Завдяки змінам до Конституції 2004 року, Віктор Ющенко став рівною, а подекуди навіть слабшою стороною трикутника з вершинами парламент-уряд-президент.

Під час Помаранчевої революції виглядало, ніби серед її лідерів є повне порозуміння щодо того, як вичищати державну машину від “кучмізму”. Після перемоги на виборах президент Віктор Ющенко доручив формувати уряд Юлії Тимошенко. Впізнавані учасники Помаранчевої революції теж отримали посади. І не лише в міністерствах, центральних органах виконавчої влади та потужних держструктурах, але й по всій вертикалі виконавчої влади: від Печерських пагорбів аж до найвіддаленіших райдержадміністрацій.

Та єдності “революційної команди” вистачило рівно на сім місяців. 8 вересня 2005-го керівник секретаріату Ющенка Олександр Зінченко вийшов на пресконференцію і заявив, що секретар Ради національної безпеки і оборони Петро Порошенко та помічник президента Олександр Третьяков використовували інструменти влади у власних інтересах, посилили свій вплив в банківському та енергетичному секторі, впливали на ЗМІ. А це у свою чергу становило ризик для держави та могло призвести до фактичного захоплення влади. Порошенко звинчування відкинув, посилаючись на відсутність доказів. У той же день Тимошенко пішла у відставку, а за кілька тижнів прем’єром став Юрій Єхануров.

Згодом в Україну прийшли парламентські вибори. У 2006-му вони проходили за новими правилами. Вперше в історії України виборці голосували лише за політичні партії, адже мажоритарку було скасовано. Очільники політсил отримали значний вплив на те, хто стане нардепом, адже саме вони формували списки партій для участі у виборах. За рік роботи “помаранчевої команди” громадяни вже встигли розчаруватися в ній через постійні міжусобиці вчорашніх однодумців.

За результатами тих виборів найбільшу фракцію – отримала Партія регіонів. Блок Юлії Тимошенко та Наша Україна не змогли спільно набрати достатньої кількості мандатів, щоб створити коаліцію. Але до парламенту пройшла також фракція соціалістів, які були активними учасниками Помаранчевої революції.

Згідно з ухваленими під час Майдану змінами до Конституції, саме політичні партії, які ввійшли до коаліції, тобто мають спільно 226 і більше нардепів, та погодили ключові позиції щодо державних політик та кадрових призначень мали, мали б сформувати уряд самостійно, без вказівок з вулиці Банкової. Але заручившись підтримкою президента, Наша Україна почала наполягати на тому, що саме їм, а не соціалістам мало б відійти спікерське крісло, якщо Кабмін формувала б Тимошенко. Через кілька місяців тієї коаліціади лідер Соціалістичної партії Мороз вирішив створити коаліцію з регіоналами та комуністами. Адже це забезпечило йому місцев в центрі президії Ради. Тоді уряд очолив той, хто був головним опонентом “помаранчевих” – Янукович, а в склад його Кабміну після підписання підготовленого на Банковій “Універсалу національної єдності” увійшли також представники від Нашої України.

Вся ця конструкція не могла працювати, тому у квітні 2007-го Ющенко розпустив Верховну Раду. Депутати, у свою чергу, Центральну виборчу комісію, яка мала б проводити позачергові вибори. Політичну кризу вирішили лише шляхом складання мандатів депутатами Нашої України і БЮТу. За результатами виборів позавчорашні партнери по помаранчевому табору, а вчорашні конкуренти за посади сформували дуже хитку коаліцію. Прем’єркою стала Юлія Тимошенко, яка прем’єрського крісла не покидала аж до 2010 року.

У хаосі залишаються на плаву ті, хто живе сьогоднішнім днем. Такими були керівники уряду, більшість народних депутатів і міністрів. Вони взаємодіяли один з одним, сварилися, мирилися і працювали на свій бізнес чи наступні вибори.

У цей час відносного економічного процвітання в Україні остаточно закріпився пантеон олігархів. На першому місці став Рінат Ахметов. До коло його зацікавлень входили видобування і переробка залізної руди, телефонний зв’язок і медіа. Йому належала одна із найбільших щоденних газет “Сегодня” і канал “Україна”. Поступово Ахметов та його Приватне акціонерне товариство “Систем Кепітал Менеджмент” взяло під контроль вугільні шахти, гірничо збагачувальні комбінати і значну кількість теплових електростанцій. Паралельно він скуповував обленерго. У такий спосіб Ахметов монополізував ринок від видобутку і збагачення вугілля до виробництва і постачання енергії населенню. Помаранчева революція, лідери якої обіцяли справедливість, зокрема і в питанні економіки та фінансів, не завадила зростанню імперії Ріната Ахметова. Вже в 2006-му він очолив рейтинг Найвпливовіші люди України “ТОП-100” суспільно-політичного тижневика Кореспондент.

Водночас уряди часів Ющенка не звертали жодної уваги на реформи енергоефективності та енергозбереження. Олігархам був дуже потрібний дешевий російський газ, адже тоді ціна на їхню продукцію була б конкурентоздатною на світових ринках і вони могли отримувати значні прибутки. Завдяки цьому стану речей Росія, яка до 2009-го постачала нам газ через корупційну прокладку РосУкрЕнерго, розпочала шантажувати Україну. Але потім стало ще гірше. Під час лютих зимових морозів, прикриваючись потребами європейських споживачів, Путін та Тимошенко підписали кабальні для нас газові угоди. Відповідно до цих домовленостей ціна за 1000 кубометрів блакитного палива зросла в дев’ять разів буквально за кілька років. А Кремль погрожував штрафами, якщо Україна закуповуватиме менше, ніж домовилися.

Паралельно до України докотилося відлуння світової економічної кризи. Через неспроможність уряду регулювати діяльність банків, події кінця 2000-х стали шоком для української економіки і для громадян.

Все це наслідки державного управління часів Ющенка, коли президент дистанційований від ухвалення рішень, але його свита від його імені чи у власних інтересах крутить системою влади, мов калейдоскопом. Міжусобиці, взаємні звинувачення, невиконання взятих на себе обіцянок – все це звичні явища для Печерських пагорбів часів Ющенка. І люди це добре розуміли, адже на п’ятому році його президентства за нього проголосували заледве 6% виборців. Розчаровані ненажерливістю та безвідповідальністю “помаранчевих” більшість виборців погоджується зі слоганом “Віктор Янукович – ефективний лідер, з яким Україна запрацює”. Важливо зазначити, що більше мільйона виборців в другому турі 2010-го, дійшовши до виборчих дільниць поставили галочку навпроти “не підтримую жодного кандидата”.

Це був фатальний розворот України та її розчарованих громадян в авторитарне минуле. І це теж один зі значних підсумків президентства Ющенка та діяльності “любих друзів”.