Статті

“Освітня політика на місцях наразі реактивна, а має бути проактивною,” – Ірина Когут, експертка з питань освіти

Текст та інтерв’ю - Руслан Мініч, журналіст Центру спільних дій 


Уже цієї осені планують провести місцеві вибори. Громадяни постануть перед вибором: надати шанс чинній місцевій владі чи спробувати обрати когось нового. Перш ніж обирати, слід оцінити, що вже було зроблено та наскільки ефективними були сьогоднішні обранці. Водночас, важливо визначити пріоритети подальшого розвитку і порівняти їх з тим, що обіцяють кандидати. Давайте подивимося  на освіту 

Завдяки реформі децентралізації органи місцевого самоврядування отримали більше повноважень та власні джерела доходів. У сфері освіти теж. Будучи найближче до людей, місцева влада може вирішувати локальні питання та має нести відповідальність за ці рішення, зокрема й політичну – на виборах.  

Наразі дошкільну та позашкільну освіту повністю фінансують місцеві бюджети. Так само як і утримання приміщень шкіл та їхню комуналку. А от зарплату вчителям платять із державного бюджету. З нього також фінансують деякі інші програми, серед яких “Нова українська школа. 

Отже, про виклики та досягнення саме цих трьох сфер і говоримо із освітньою експерткою Іриною Когут. 


Як зрозуміти, чи освітня політика моєї громади є ефективною?

Важливо розрізняти різні завдання, які стоять перед різними рівнями освіти, каже Ірина Когут. Зокрема, для дошкільної та загальної середньої освіти головне забезпечити універсальний доступ та універсальну якість.  

“Хороша освітня політика у цій сфері означає, що кожна дитина може піти у дитячий садочок та зобов’язана піти до школи. Незалежно від уявлень її батьків та їхньої можливості інвестувати свій час та гроші. Водночас, у кожному дитячому садочку та школі вона отримає якісну освіту з увагою до її особистих здібностей, потреб та інтересів,”  пояснює експертка 


Держстат надає дані про те, скільки дітей навчається у закладах дошкільної освіти – дитсадках. Відповідно до них ситуація з доступом до дитсадків покращувалась від 2015 року в усіх регіонах, окрім міста Київ. Водночас, у 2019 році цей показник почав знижуватись.  

Ірина також додає, що для позашкільної освіти універсальний доступ є радше мрією, ніж реальною політичною метою. Натомість, тут має бути гнучка пропозиція. “Якщо дитина має певні схильності, вона знайде місце, де їх можна реалізувати, незалежно від того, чи батьки спроможні за це заплатити. 

Іншими є критерії оцінки та завдання щодо професійно-технічної, фахової передвищої та вищої освіти, продовжує Ірина Когут. “Ефективна політика тут дозволяє задовольнити потреби у свідомих членах суспільства і працівниках. Пропозиція закладів освіти має бути пов’язана з потребами ринку праці із баченням подальшого розвитку економіки”.   

В Україні, на жаль, немає статистики про працевлаштування випускників профтехів та вишів. Хоча у Міносвіти говорили про наміри її збирати. 


Як виглядає проактивна політика у сфері освіти?

Чому ж якісна освіта досі не є доступною для всіх? Ірина Когут стверджує: Однією з причин проблеми з доступністю освітніх закладів є відсутність планування їх мереж. Це питання особливо гостре у найбільших містах  Києві, Харкові, Львові, Одесі та Дніпрі. Там освітню мережу не встигли адаптувати до зростання кількості населення 

Тоді виникає логічне питання, як планувати таку освітню мережу. Експертка ділиться таким рецептом проактивної освітньої політики: “Не має бути фінансування на основі показників минулого року. Потім всі кошти витрачають на зарплату і комуналку. Варто дивитися на кількість народжуваності дітей, на тенденції внутрішньої міграції. І тоді ми бачимо, що, наприклад, через шість років у нас буде у півтора рази більше дітей. Мабуть, слід будувати нові дитячі садочки.   

Саме тому вона рекомендує закладати у видатки розвитку кошти на побудову нових закладів за потреби або на ремонт чи розширення наявних. Адже утримання приміщень  це пряма компетенція місцевої влади. 


Якою є ситуація з дитсадками?

Експертка наголошує на критичній важливості раннього розвитку дитини: “Дошкілля в Україні  це часто про перебування та виховання дитини, а не про її освіту. Натомість, дослідження в освіті показують, що доступ до дошкільної освіти  це один з найпотужніших предикторів подальших освітніх результатів дитини”.   

Наразі Україна готується реформувати дошкільну освіту. Як вона виглядатиме поки важко сказати. Когут бачить пріоритетом її гнучкість. І забезпечити її має місцева влада, адже дошкільна освіта є повністю її відповідальністю. Хоча, на думку Когут, не зайвими були би й державні програми підтримки.  

У березні уряд спростив відкриття дитсадків. Зараз не обов’язково будувати чи винаймати окреме приміщення, мати власні харчоблоки, пральні та штатних медичних працівників. Тепер такі послуги можуть надавати фізичні особи-підприємці у квартирі, наприклад. Це значно легше і дешевше, ніж інвестувати у створення окремого повноцінного дитячого садочка. 

Це має розвантажити чинну систему дошкільних навчальних закладів. Адже часто, щоб потрапити до дитсадка, потрібно ставати в чергу дуже завчасно. Також є переповнені групи.  

Незважаючи на згадане спрощення, отримати ліцензію все ще непросто, каже Ірина. Водночас, потрібно розвивати й муніципальну мережу, щоб мінімізувати вплив того, у якій родині, з якими фінансовими можливостями, дитина народилася.  

“Київ минулого року запропонував муніципальні гроші приватним ліцензованим дитсадкам. Для великих міст, де є проблема з місцями, приватна пропозиція може їх розвантажити. Водночас, це не знімає зобов’язання з міста надавати безкоштовну дошкільну освіту для всіх. Не всі можуть заплатити за приватні дитсадки.”  

Окрім значного впливу на подальше життя та навчання дитини, доступність дитсадків, а особливо ясельних груп, є фактором добробуту сімей та професійного розвитку жінок.  

“Радянська система трирічної відпустки по догляду на дитиною шкідлива для жінок. Вони втрачають кваліфікацію, місце на ринку праці, а сім’я втрачає доходи,  продовжує Ірина Когут, – Зараз є розмови про продовження оплачуваної декретної відпустки, але скорочення неоплачуваної відпустки по догляду за дитиною. Але коли батьки підуть на роботу, хтось має сидіти з дитиною. 

За даними Держстату, охоплення дітей до 2 років є значно нижчим, ніж від до 5. Зокрема, у 2019 році ці показники по Україні були 16, 5  та 76,4 відсотків відповідно. Пріоритетом має стати розвиток мережі ясельних груп. 


Чому не вистачає шкільних учителів?

Зарплати вчителів  це відповідальність центральної влади. Саме вона направляє освітню субвенцію на місця конкретно на цю ціль. Водночас цих коштів недостатньо і місцева влада тут може допомогти. 

“Якість освіти  це не лише красива будівля, енергоефективні та пофарбовані у яскраві кольори вікна. Хоча це теж важливо. Критично виділяти гроші на освітнє середовище й інвестувати у професійний розвиток вчителів та вихователів. Кадрів не вистачає. У селах, хоча вчителів багато, школи малі. А у великих місцях  неконкурентна зарплата. Тому багато хто запроваджує муніципальні надбавки, але не всі. 

Загалом ситуація парадоксальна, продовжує Ірина, оскільки показник кількості учнів на одного вчителя низький. Але вчителів не вистачає. На її думку, оптимізація шкільної мережі могла би допомогти. “Можна буде залучити вчителів із сільської місцевості у міста. Для цього потрібно розробити відповідну соціальну політику, щоб забезпечити таких вчителів житлом.  


Чи закрили школи, де не вистачає учнів та вчителів?

Експертка також звертає увагу на досить формальну оптимізацію шкільної мережі в межах реформи децентралізації.  Реальна оптимізація рухається дуже повільно.  

“Скорочення шкіл часто відбулося саме за рахунок того, що маленькі школи перестали бути окремими юридичними особами і стали філіями опорних шкіл.  Тобто по факту мало що змінилося. Реальнішу картину показує кількість учнів на одного вчителя та середній розмір класу. Вони зростають, але повільно. 

Після закриття таких шкіл дітей мали возити шкільними автобусами у сусідні школи, де все є. Проте, як зазначає Ірина, хоча кошти на ці автобуси виділяють кожного року, їх все ж не вистачає. Це підтверджують дані Міносвіти: наразі в опорних школах є 1561 шкільний автобус. Водночас вони додатково потребують ще 472 автобуси. А більше 17 тисяч кілометрів доріг для підвезення дітей до опорних шкіл  у незадовільному стані.  


Водночас, Ірина вважає, що чинне стимулювання оптимізації шкільної мережі через формулу освітньої субвенції, виділення коштів на шкільні автобуси, переобладнання опорних шкіл недостатньо. 

“Треба встановлювати стандарти. Якщо немає вчителя фізики, треба закривати школу або возити дітей у сусідню школу, де є вчитель фізики. Школа без внутрішнього туалету  не школа. Має бути інтернет та лабораторії. Закон дозволяє класи не менше п’яти дітей. Але групова робота чи соціалізація неможлива у таких малих класах.  


Як наразі контролюється якість шкільної освіти?

Експертка наголошує на потребі відійти від жорсткого контролю якості освіти через контрольні районні управління освіти до підтримки та допомоги вчителям у їхній роботі.  

“Якщо це школа у бідному районі міста, де живуть робітники з колишнього заводу з поганою освітою, директору цієї школи не треба “давати по шапці”. Навпаки варто дати туди кращих вчителів та більше підтримки. Адже це діти з гіршим життєвим стартом і їм потрібна додаткова підтримка,  каже пані Ірина. 


Яка ситуація із позашкільними гуртками?

“У позашкільній освіті є три мережі підпорядковані різним міністерствам: це дитячо-юнацькі спортивні школи, мистецькі школи Мінкульту та позашкілля Міносвіти. Часто вони дублюють одне одного. Навіть в органах місцевого самоврядування вони підпорядковані різних департаментам: спорту, культури та освіти,”  каже Ірина, наголошуючи на потребі кращої координації їх роботи. 

Водночас, вона зазначає, що ці гуртки часто не чутливі до попиту. Тобто не завжди пропонують те, чого хочуть діти, а натомість те, що можуть. “Якщо діти хочуть теніс, то треба теніс. Якщо діти хочуть робототехніку, то треба робототехніку. Потрібно вивчати їхні потреби. 


Які ще фактори визначають успішність учнів?

Окрім якісної шкільної освіти та здібностей дітей, на успішність  впливають й інші фактори:  

Є сильний зв’язок між соціально-економічним статусом дитини  з якої родини вона походить, який рівень освіти батьків, ким вони працюють  і освітніми результатами. У великих містах живуть люди з хорошою освітою. У селах  часто без хорошої освіти, з соціальними проблемами. Тому розрив між містом і селом в результатах ЗНО пов’язаний не тільки з якістю шкіл  хоч тут дійсно часто вчителі гірші  але великою мірою це наслідок розподілу соціально-економічного статусу учнів.